Ст 128 ч 2 о чем

Рубрики Процессы

Кримінальний кодекс України (КК України). Науково-практичний коментар.

Стаття 128. Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження

Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження —

карається громадськими роботами на строк від ста п’ятдесяти до двохсот сорока годин або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до двох років.

1. Об’єктом злочину є здоров’я особи.

2. Об’єктивна сторона злочину характеризується: 1) діями або бездіяльністю; 2) наслідками у виді тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень; 3) причиновим зв’язком між зазначеними діянням і наслідками.

Про поняття тяжких та середньої тяжкості тілесних ушкоджень див., відповідно, статті 121 і 122 та коментар до статей 121 і 122.

Якщо необережне тяжке чи середньої тяжкості тілесне ушкодження стало наслідком неналежного виконання особою своїх службових чи професійних обов’язків або порушенням відповідних правил (експлуатації, безпеки тощо) і воно є ознакою відповідного складу злочину, вчинене слід кваліфікувати за статтею, що передбачає відповідальність за цей злочин (наприклад, ст. 264, ч. 2 ст. 276, ч. 2 ст. 281, ч. 2 ст. 282, частинами 1 і 2 ст. 286). Кваліфікувати зазначені наслідки ще й за ст. 128 непотрібно.

Необережне тяжке чи середньої тяжкості тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, кваліфікується за ст. 119 як вбивство через необережність. Заподіяння тяжкого тілесного ушкодження чи середньої тяжкості тілесного ушкодження через необережність охоплюється частинами 2 та 3 ст. 365 і додаткової кваліфікації за ст. 128 не потребує.

Злочин вважається закінченим з моменту настання зазначених у ст. 128 наслідків — тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень.

3. Суб’єкт злочину загальний.

4. Суб’єктивна сторона злочину є основним елементом, за яким він відрізняється від заподіяння тяжкого чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень, відповідальність за яке настає за статтями 121 і 122: вона характеризується необережністю у виді злочинної самовпевненості або злочинної недбалості.

Заподіяння тілесних ушкоджень внаслідок злочинної самовпевненості необхідно відмежовувати від вчинення цього діяння з непрямим умислом (коли винна особа передбачала і свідомо припускала настання відповідних наслідків, не розраховуючи при цьому на якісь конкретні обставини, які могли б його відвернути), а заподіяння тілесних ушкоджень внаслідок злочинної недбалості — від невинного заподіяння шкоди (коли особа не передбачала настання відповідних наслідків, не повинна була і (або) не могла його передбачати).

Постанова Пленуму Верховного Суду України N 2 від 7 лютого 2003 р. «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» (п. 26).

Постанова Пленуму Верховного Суду України N 15 від 26 грудня 2003 р. «Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень» (п. 11).

Ст 128 ч 2 о чем

Преступление, предусмотренное статьей 128 Уголовного кодекса Украины, является неосторожным преступлением.

В соответствии со статьей 46 Уголовного кодекса Украины лицо, впервые совершившее неосторожное преступление средней тяжести, освобождается от уголовной ответственности, если оно примирилось с потерпевшим и возместило причиненный им ущерб.

Согласно статье 12 Уголовного кодекса Украины преступлением средней тяжести является преступление, в качестве наказания за которое предусмотрен штраф не более 10тыс. необлагаемых налогом минимумов доходов граждан (на данный момент это 170тыс.грн.) или лишение свободы на срок не более 5 лет.

Как указано в самой статьей 128 Уголовного кодекса Украины, преступление, предусмотренное этой статьей, является неосторожным, максимальное наказание за его совершение составляет 2 года ограничения свободы.

Учитывая, что максимальное наказание за преступление, предусмотренное ст.128 УК Украины, составляет менее 5 лет лишения свободы, это преступление в соответствии со ст.12 УК Украины считается неосторожным преступлением средней тяжести, что означает, что лицо, впервые совершившее преступление, предусмотренное ст.128 УК Украины, освобождается от уголовной ответственности, если оно примирилось с потерпевшим и возместило причиненный им ущерб

Если лицо освобождается от уголовной ответственности, то такое лицо считается таким, что не имело судимости.

Таким образом, ваш адвокат прав в том, что при обвинении в совершении преступления, предусмотренного ст.128 УК Украины, дело действительно можно закрыть и не будет никакой судимости, если имеются в наличии все вышеперечисленные условия, а именно: преступление совершено впервые, достигнуто примирение с потерпевшим и причиненный ущерб возмещен.

Кримінальний кодекс України

N 2341-III, 05.04.2001, Кодекс України, Верховна Рада України

Стаття 46. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим

Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона примирилася з потерпілим та відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду.

Стаття 12. Класифікація злочинів

1. Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.

2. Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м’яке покарання за винятком основного покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

3. Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше п’яти років.

4. Тяжким злочином є злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше двадцяти п’яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше десяти років.

5. Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад двадцять п’ять тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі.

6. Ступінь тяжкості злочину, за вчинення якого передбачене одночасно основне покарання у виді штрафу та позбавлення волі, визначається виходячи зі строку покарання у виді позбавлення волі, передбаченого за відповідний злочин.

Стаття 128. Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження

Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження —

карається громадськими роботами на строк від ста п’ятдесяти до двохсот сорока годин або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до двох років.

Ответ дан по состоянию законодательства на 16 Августа 2013, 11:18.

Законодательство (кодексы, законы и т.д.) можно найти на сайте Верховной Рады Украины

Коментар до статті 128. Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження

Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження —

карається громадськими роботами на строк від ста п’ятдесяти до двохсот сорока годин або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до двох років.

1. Об’єктом злочину є здоров’я особи.

2. Об’єктивна сторона злочину характеризується; 1) діями або бездіяльністю; 2) наслідками у вигляді тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень; 3) причинним зв’язком між зазначеними діянням і наслідками. Про поняття тяжких та середньої тяжкості тілесних ушкоджень див., відповідно, ст. ст. 121 і 122 та коментар до них.

Якщо необережне тяжке чи середньої тяжкості тілесне ушкодження стало наслідком неналежного виконання особою своїх службових чи професійних обов’язків або порушенням відповідних правил (експлуатації, безпеки тощо) і воно с ознакою відповідного складу злочину, вчинене слід кваліфікувати за статтею, що передбачає відповідальність за цей злочин (наприклад, ст. 264, ч. 2 ст. 276, ч. 2 ст. 281, ч. 2 ст. 282, ч. ч. 1 і 2 ст. 286). Кваліфікувати зазначені

наслідки ще й за ст. 128 не потрібно.

Необережне тяжке чи середньої тяжкості тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, кваліфікується за

ст. 119 як вбивство через необережність.

Злочин вважається закінченим з моменту настання зазначених

у ст. 128 наслідків — тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень.

З, Суб’єкт злочину загальний.

4 Суб’єктивна сторона злочину е основним елементом, за яким

він відрізняється від заподіяння тяжкого чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень, відповідальність за яке настає за ст. ст. 121 і 122; вона характеризується необережністю у вигляді злочинної самовпевненості або злочинної недбалості.

Постанова ПВС «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я людини» №1 від 1 квітня 1994р. (п. 26).

Український юридичний портал

Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження — карається громадськими роботами на строк від ста п’ятдесяти до двох­сот сорока годин або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до двох років.

1. Необережне тілесне ушкодження тягне кримінальну відповідальність за умови, якщо були заподіяні тяжкі або середньої тяжкості тілесні ушкод­ження. Заподіяння з необережності легких тілесних ушкоджень не є кара­ним.

2. З об’єктивної сторони злочин характеризується: 1) дією або бездіяльністю у виді посягання на здоров’я іншої людини; 2) наслідками у виді спричинення тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень;

3) причинним зв’язком між вказаними діяннями та наслідками.

3. Про поняття тяжкого і середньої тяжкості тілесного ушкодження див. коментар до статей 121, 122 КК.

4. Суб’єктивна сторона злочину може виявлятися у формі як злочинної самовпевненості, так і злочинної недбалості.

5. Заподіяння тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження внаслідок злочинної самовпевненості має місце тоді, коли винний передба­чає можливість настання зазначеної шкоди, але легковажно розраховує на її відвернення. При цьому має бути розрахунок на конкретні обставини, які, на думку винного, перешкодять настанню злочинного наслідку. Цей розра­хунок об’єктивно виявляється легковажним.

Наприклад, В. викопав яму для колодязя біля свого будинку, тимчасово обгоро­див її тонкою мотузкою на кілках. Неповнолітній К., який пробігав пізно увечері біля будинку, порвав мотузку і упав у яму, одержавши середньої тяжкості тілесні ушкодження.

6. Необережне тілесне ушкодження внаслідок злочинної самовпевненості слід відмежовувати від випадків заподіяння його з непрямим умислом, коли винний передбачав можливість заподіяння шкоди здоров’ю іншої людини і свідомо припускав її настання. Про наявність непрямого умислу свідчить, зокрема, розрахунок винного на випадковість, «навмання».

7. Заподіяння тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження внаслідок злочинної недбалості має місце тоді, коли винний не передбачає можливості настання зазначеної шкоди для здоров’я іншої особи, але пови­нен був і міг передбачити це, діючи з більшою обачністю.

Так, ВСУ знайшов наявність необережного заподіяння середньої тяжкості тілес­ного ушкодження внаслідок злочинної недбалості в діях Т. Винний під час скирду-вання сіна самовільно сів за кермо трактора і під’їхав до копиці сіна, щоб забрати її до скирди. Не помітивши жінок, які сиділи там, він наїхав на них, заподіявши однії»! жінці тілесні ушкодження середньої тяжкості. ВСУ зазначив, що, рухаючись трактором по полю і знаючи, що під копицями сіна проводять свій обідній відпочи­нок колгоспники, Т. повинен був і міг передбачити можливість наїзду на людей (Рад. право. — 1972. — № 1. — С. 109 -110).

Під час сварки, яка переросла в бійку, М. ударив У. по обличчю, від чого той упав і, ударившись головою об східець сходів, одержав перелом кісток основи чере­па, що віднесено судово-медичним експертом до тяжкого тілесного ушкодження. Виходячи з того, що умислом М. не охоплювалось заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, було визнано, що він вчинив необережне заподіяння тяжкого тілесно­го ушкодження, оскільки, ударяючи п’яного У. по обличчю, М. хоча й не передба­чав, але повинен був і міг передбачити, що потерпілий може впасти і одержати трав­му внаслідок удару об сходи (Судебная практика. — С. 174).

8. Необережне заподіяння тілесних ушкоджень внаслідок злочинної нед­балості слід відрізняти від казусу, коли особа не передбачала можливості на­стання шкоди для здоров’я іншої людини, не повинна була і не могла її пе­редбачити. Кримінальна відповідальність у таких випадках виключається.

9. Необережне заподіяння тілесного ушкодження, що викликало смерть потерпілого, щодо якої має місце необережна вина, кваліфікується як вбив­ство через необережність.

10. Суб’єктом злочину є осудна особа, яка досягла 16-ти років.

Мего-Інфо — Юридична бібліотека №1

Юридична бібліотека України

Популярні розділи

Всього на сайті:

Дисертацій з права онлайн: 62

Підручників з права онлайн: 37

НПК кодексів України онлайн: 16

Коментарі кодексів

Веломагазин Украины №1

OBOD.com.ua

Доставка БЕСПЛАТНО. Со склада

Галузі права

  • strict warning: Non-static method Pagination::getInstance() should not be called statically in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 307.
  • strict warning: Only variables should be assigned by reference in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 307.
  • strict warning: Non-static method Pagination::getInstance() should not be called statically in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 410.
  • strict warning: Only variables should be assigned by reference in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 410.
  • strict warning: Non-static method Pagination::getInstance() should not be called statically in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 344.
  • strict warning: Only variables should be assigned by reference in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 344.

Стаття 128. Визнання батьківства за рішенням суду

1. За відсутності заяви, право на подання якої встановлено статтею 126 цього Кодексу, батьківство щодо дитини може бути визнане за рішенням суду.

2. Підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до Цивільного процесуального кодексу України.

3. Позов про визнання батьківства може бути пред’явлений матір’ю, опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує дитину, а також самою дитиною, яка досягла повноліття.

Позов про визнання батьківства може бути пред’явлений особою, яка вважає себе батьком дитини.

4. Позов про визнання батьківства приймається судом, якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до частини першої статті 135 цього Кодексу.

1. Стаття 128 СК встановлює необхідну умову для визнання батьківства у судовому порядку: батьки дитини не повинні перебувати у зареєстрованому шлюбі між собою (реєстрація народження дитини в органах РАЦС і Свідоцтво про її народження підтверджують, що вона народилася не в зареєстрованому шлюбі).

2. На відміну від КпШС УРСР, який при розгляді подібних справ орієнтував суди на визнання чітких груп доказів, які повинні були свідчити про визнання відповідачем батьківства (спільне проживання та ведення спільного господарства матір’ю дитини і відповідачем до народження дитини або спільне виховання чи утримання ними дитини, чи інші докази, що з достовірністю підтверджували б визнання відповідачем батьківства), чинний СК України усунув суперечності, які існували у КпШС України, і переніс центр ваги з проблеми отримання доказів визнання відповідачем батьківства у сферу походження дитини від даних батьків. Для введення подібної новели значним стимулом стали сучасні досягнення генетичної науки, а також практика судів загальної юрисдикції, яка свідчила про значне відставання правил, встановлених КпШС від можливостей сучасних засобів доказування.

Згідно ч. 2 ст. 128 СК підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до Цивільного процесуального кодексу України. Наприклад, доказами батьківства конкретного чоловіка можуть бути різноманітні документи (листи, заяви за місцем роботи про надання матеріальної допомоги тощо), усні заяви та поведінка відповідача під час вагітності матері та після народження дитини (турбота про матір, вітання з новонародженим, обрання імені дитині та ін.). Усе це може прямо чи опосередковано свідчити про те, що батьком дитини є саме відповідач. Крім цього, на сьогодні існує багато видів різноманітних експертиз, які дозволяють встановити батьківство з великою мірою точності. Такими є, наприклад, генетична дактилоскопія (по ДНК, де міститься генетичний код, індивідуальний для кожної особи, при цьому ДНК дитини завжди поєднує ознаки ДНК матері та батька), експертиза по амніотичній рідині (води при вагітності).

Але висновок експертизи з питання походження дитини є одним з доказів, які повинні бути оцінені судом у сукупності з іншими доказами у справі, оскільки ніякі докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Відповідно до ст. ст. 213, 215 ЦПК рішення щодо визнання батьківства має ґрунтуватися на всебічно перевірених судом даних, що підтверджують або спростовують заявлені вимоги чи заперечення проти них, а його резолютивна частина — містити всі відомості, необхідні для реєстрації батьківства в органах РАЦС (прізвище, ім’я та по батькові матері й батька, число, місяць і рік їх народження, громадянство, а також номер актового запису про народження дитини, коли та яким органом його вчинено). Тобто у залежності від конкретних обставин суд може як прийняти до уваги, так і відхилити будь-які надані сторонами докази, але при цьому ні один з них не може мати пріоритетного характеру стосовно інших доказів.

Крім цього, слід відзначити, що неявка сторони на експертизу у справах про визнання батьківства або відмова надати експертам необхідних предметів дослідження самі по собі не є безумовною підставою для визнання встановленим чи спростованим факту, для з’ясування якого експертиза була призначена. Це питання має вирішуватися судом у кожному конкретному випадку у залежності від того, яка із сторін з яких причин не з’явилася на експертизу чи не надала експертам необхідні предмети, а також яке значення має для неї висновок експертизи тощо.

У разі, коли ухилення сторони у справі зазначеної категорії від участі в експертизі або від подання необхідних матеріалів, документів тощо унеможливлює її проведення, суд відповідно до ст. 146 ЦПК може визнати факт, для з’ясування якого її було призначено, або відмовити в його визнанні (залежно від того, хто зі сторін ухиляється, а також яке значення має для них ця експертиза). Якщо відповідач у такій справі ухиляється від участі у проведенні судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи, суд вправі постановити ухвалу про його примусовий привід (п. 9 Постанови № 3 Пленуму Верховного Суду України від 15.05.2006 р. «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів»).

3. Слід зауважити, що обставини, передбачені ст. 53 КпШС України, й зараз можуть служити підставами для визнання батьківства — зокрема спільне проживання матір’ю дитини та чоловіком та ведення ними спільного господарства тощо.

У зв’язку з цим заслуговує підтримки пропозиція М.В. Антокольської про поширення на фактичні шлюбні відносини, передбачені ст. 74 СК України, враховуючи їх тривалий та стабільний характер, правил про презумпцію батьківства фактичного чоловіка, аналогічні тим, які застосовуються щодо осіб, які перебувають у зареєстрованому шлюбі.

4. Крім цього, згідно з п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 15.05.2006 р. «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів», відповідні норми Кодексу про шлюб та сім’ю УРСР, що достовірно підтверджують визнання відповідачем батьківства, в їх сукупності (спільне проживання й ведення спільного господарства відповідачем та матір’ю дитини до її народження, спільне виховання або утримання ними дитини тощо), повинні застосовуватися при розгляді справ про встановлення батьківства щодо дитини, яка народилася до 1 січня 2004 p., тобто до набрання чинності Сімейним кодексом України. А справи про визнання батьківства щодо дитини, яка народилася не раніше 1 січня 2004 р., суд має вирішувати відповідно до норм чинного Сімейного кодексу України.

Однак поширення дії правил ст. 128 СК України лише на дітей, народжених після 1 січня 2004 року, видається неправильним, оскільки подібна вказівка не лише не враховує того, що батьківські правовідносини мають тривалий характер, а й суперечить загальним засадам регулювання сімейних відносин, однією з яких є регулювання сімейних відносин з максимально можливим урахуванням інтересів дитини (див. ст. 7 СК та коментар до неї).

5. Справи про визнання батьківства суд розглядає у позовному провадженні. Закон встановлює вичерпний перелік осіб, які можуть звертатися до суду з позовами про визнання батьківства.

Найчастіше ініціатором визнання батьківства у судовому порядку стає мати дитини, яка при цьому виступає на захист як власних інтересів, так і інтересів дитини. Щодо останнього слід відзначити, що, оскільки на момент подачі позову про визнання батьківства між дитиною та особою, яка вважається її батьком, ніяких правовідносин ще не існує, відповідно, підставою для заявлення позову у цьому випадку є не суб’єктивне право, а інтерес дитини, що охороняється законом. Цей інтерес полягає у тому, щоб знати свого батька і набувати з ним правовий зв’язок.

Відповідно, звернутися до суду з позовом про визнання батьківства може й сама дитина, яка досягла повноліття. У цьому випадку, як слушно відзначається у правознавстві, подібне правило повинне надаватися й «емансипованим» неповнолітнім особам, які набули повної дієздатності до повноліття за правилами ст. 35 ЦК України.

Законом передбачена можливість подачі заяви до суду й іншими особами. Зокрема суд приймає відповідні позови, подані опікуном чи піклувальником дитини, які є законними представниками інтересів підопічного.

Право на звернення до суду з відповідним позовом мають і особи, які утримують та виховують дитину (тітка, дядько, двоюрідні сестра, брат, а також сусіди чи інші сторонні особи). При цьому у п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 15.05.2006 р. «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» вказано, що при зверненні до суду осіб, які утримують та виховують дитину, до участі у справі повинен бути залучений представник органу опіки та піклування.

Крім цього, позов про визнання батьківства може бути пред’явлений чоловіком, який вважає себе батьком дитини. На практиці останні випадки виникають найчастіше у випадках, коли мати дитини відмовляється подати до РАЦС спільну заяву з батьком дитини про визнання батьківства.

Із позовом про визнання батьківства чи материнства можуть звертатися до суду лише вищеозначені особи. У разі пред’явлення такого позову іншими особами, як сказано у п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 15.05.2006 р. «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів», суддя відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 121 ЦПК повинен відмовити у відкритті провадження у справі, оскільки в таких випадках позивач не має права представляти інтереси дитини. Однак така позиція Пленуму Верховного Суду України очевидно потребує уточнення. У випадках, коли, наприклад, мати дитини залякана негативними наслідками і сама боїться звернутися з таким позовом до суду, заявити позов про визнання батьківства може й прокурор.

6. У справах про визнання батьківства позови вищеозначених осіб приймаються до судового розгляду за наявності однієї з встановлених законом умов: а) дитина народжена матір’ю, яка не перебуває у шлюбі, немає спільної заяви батьків, заяви батька або рішення суду і запис про батька дитини в Книзі реєстрації народжень учинено за прізвищем матері, а ім’я та по батькові дитини записано за вказівкою матері (ч. 1 ст. 135 СК); б) у разі смерті матері, а також за неможливості встановити місце її проживання запис про неї та про батька дитини вчинено за заявою родичів, інших осіб або уповноваженого представника закладу охорони здоров’я, в якому народилася дитина (ч. 1 ст. 135 СК); в) батьки дитини невідомі, і запис про них у Книзі реєстрації народжень вчинено за рішенням органу опіки та піклування (ч. 2 ст. 135 СК).

7. Одночасно з вимогою про визнання батьківства, як правило, пред’являються вимоги про стягнення аліментів на утримання дитини. У таких випадках аліменти стягуються із дня подачі позову, а не з моменту народження дитини (ст. 191 СК).

8. Для вимог про визнання батьківства строк давності не встановлено, тому такий позов може бути заявлений у будь-який момент після народження дитини.