Читать онлайн адвокат

Рубрики Вопрос юристу

Гришэм Джон

John Grisham, ‘The Street lawyer’, 1998

Перевод Ю.Г. Кирьяк

ПОЧЕМУ блистательный молодой юрист, которому уготовано великолепное будущее, внезапно становится защитником самых беззащитных?

Неожиданный приступ альтруизма?

Или – просто нормальное желание НАСТОЯЩЕГО АДВОКАТА разгадывать и распутывать действительно ИНТЕРЕСНЫЕ дела? Дела, от которых порой зависит не только благополучие, но и сама жизнь его клиентов

Комментарии

Джон Гришэм- это всегда вкусно. Даже самые ранние книги идут на «Ура».

Оценка 5 из 5 звёзд от толстый 15.09.2014 17:37

Книга о том, как на самом деле несложно круто поменять свою жизнь, кем бы ты не был. И на определенном этапе деньги перестают определять качество жизни

Оценка 5 из 5 звёзд от Natpis 05.12.2012 16:44

Книга Адвокат читать онлайн

Джон Гришэм. Адвокат

Мужчину в резиновых сапогах, вошедшего вслед за мной в лифт, я заметил не сразу. Присутствие постороннего выдали ударившие в нос тяжелые запахи давно не мытого тела, табачного дыма и дешевого вина. Лифт пошел вверх, и я, окинув взглядом бродягу, невольно обратил внимание на черные замызганные сапоги, которые были ему явно велики. В едва достигавшем колен потертом пальто мужчина казался грузным, почти толстым.

Но вовсе не от переедания – в зимнее время бездомные жители округа Колумбия кутаются во что попало. Во всяком случае, так кажется, когда смотришь на них.

Он был чернокожим и уже в возрасте. Спутанная борода и нечесаные, с густой проседью, космы, похоже, годами не знали ни ножниц, ни мыла. Глаза скрывали солнцезащитные очки с толстыми стеклами.

Чужак. Ему нечего делать ни в этом лифте, ни в этом здании – не по средствам. У юристов, работавших в моей фирме, были такие почасовые ставки, что даже после семи лет пребывания здесь они мне казались высокими до неприличия.

Что ж, еще один забредший погреться бедолага. В деловой части Вашингтона подобное случается на каждом шагу.

Но все же странно: на входе у нас стоит охрана.

На шестом этаже кабина остановилась, и только тут до меня дошло, что мужчина никакой кнопки не нажимал он просто последовал за мной в лифт. Торопливо шагнув из лифта и очутившись в роскошном, отделанном мрамором вестибюле юридической фирмы “Дрейк энд Суини”, я скосил взгляд на оставшегося в кабине пришельца. Мадам Девье, одна из наиболее исполнительных наших секретарш, приветствовала меня с присущим ей высокомерием.

– Присматривайте за лифтом, – бросил я ей.

– Там бродяга с улицы. Может, стоит вызвать охрану.

– Опять эти типы, – пробормотала она с характерным французским выговором.

– Кабину не мешает продезинфицировать, – добавил я уже на ходу, стаскивая плащ и почти выбросив нежданного посетителя из головы.

Вторая половина дня у меня была расписана по минутам одно совещание задругам, весьма серьезные переговоры с весьма серьезными людьми. Свернув за угол вестибюля, я только собрался о чем-то спросить мою личную секретаршу Полли, как грянул выстрел. Я оглянулся.

Застыв у своего стола, мадам Девье с висящими на шее наушниками завороженно смотрела в дуло чудовищно огромного пистолета, который держал бродяга. Поскольку я оказался единственным, кто попытался прийти ей на помощь, бродяга мгновенно перевел ствол на меня, и я тоже замер.

– Не стреляйте. – Я поднял руки. Из множества фильмов мне было досконально известно, что надо делать в таких ситуациях.

– Заткнись, – с редким самообладанием процедил негр.

У меня за спиной, в коридоре, поднялся шум.

– Он вооружен! – крикнул кто-то, и шум начал удаляться: коллеги побежали к запасному выходу. В моем воображении возникла картинка: объятые ужасом люди прыгают из окон.

Слева была массивная деревянная дверь в просторный конференц-зал, за которой в данный момент заседали юристы из отдела исков. Восемь закаленных и бесстрашных крючкотворов, в чьи обязанности входило перемалывание человеческих судеб. Самым решительным был малыш Рафтер.

Рывком распахнув дверь, он грозно осведомился:

– Какого черта шум?! – И сразу стал огромной мишенью. – Немедленно брось пистолет, – приказал Рафтер, однако пуля, ударившая в потолок над его головой, напомнила ему, что он так же смертен, как и другие.

Вновь направив оружие на меня, бродяга дернул головой, и мне пришлось вслед за Рафтером отступить в конференц-зал.

Последовав за мной, мужчина в резиновых сапогах хлопнул дверью и со значением повел пистолетом. Присутствующие получили блестящую возможность по достоинству оценить длинный, матово отсвечивавший ствол.

«АДвокат» Вика Кисимяка читать онлайн — страница 1

Если вам понравилась книга, вы можете купить ее электронную версию на litres.ru

Настало время, когда дьявол должен быть адвокатом Бога: если и сам он хочет иначе продлить свое существование.

Вы боролись бы за то что, все говорят, уже мертво, до точки страдания?

Это путь, на котором не обязательно быть мертвым, чтобы пройти через Ад.

© Upon a Burning Body. «Devil’s Advocate» [«Would you fight for what they say is already dead to the point of suffering? This is the path where you don’t have to die to go through hell».]

Все адвокаты попадают в Ад. Не верите? Сейчас, дайте, я закончу отчищать с ботинок за 1000 евро пепел, в который тут превращаются грешные души, чтобы сразу же возродиться вновь, для дальнейших мучений, и расскажу вам эту историю…

«Дорогой отец! Я знаю, как сильно ты занят на службе, кажется, совсем не отдыхаешь. Как сильно я хотел бы поговорить с тобой лично, но в последнее время это решительно невозможно: на своем посту ты стал окончательно недосягаем. Понимая всю важность твоей работы, я не смею осуждать тебя, просто очень скучаю.

Не хочется, чтобы в своих заботах ты полностью забыл о своих детях, тем более что я думаю о тебе постоянно. Как ты там? Совсем не спишь, наверняка одним Святым духом питаешься! Разве так можно? Твое самопожертвование начинает переходить всякие границы, могу ли я просить тебя передать хоть часть твоих забот нам?

Впрочем, все не совсем безнадежно, и некоторые члены нашей семьи помогают тебе. Кто-то по степени трудоголизма начинает походить на тебя, отец, вот только не всем это идет на пользу. В основном меня, конечно, заботит состояние любимого братца Л., который начинает напоминать бледную тень. Дни он проводит в метаниях, пытаясь предложить тебе проекты для реализации. Никогда я не видел такого рвения! У меня тоже есть несколько идей, в основном в части водных ресурсов, ведь воды у нас, с последнего времени, много. Не желаешь ли ты обсудить их, отец? Позволь мне посетить тебя, как это делают некоторых другие мои братья, удели мне хоть каплю времени. Понимаю, что у них задачи куда важнее, чем то, что когда-либо смогу предложить я, но сейчас, когда дело, над которым ты так усердно работаешь, находится в стадии всестороннего развития, каждая идея дорога.

Возможно, это прозвучит немного самонадеянно, но тебе стоит отправить Л. на небольшой отдых; я готов занять его место, принять на себя часть его работы. Он, конечно, сам никогда не отдаст ни одного своего проекта, таков уж мой любимый младший брат, но тебя Л. обязательно послушает. Не хочешь же ты довести этого парня до нервного срыва? Постоянные согласования каждой детали с тобой, а также твои постоянные отказы объяснять, почему Л. должен делать что-либо так, а не иначе — это доводит его до психологического дисбаланса. Мне очень жаль брата, давай вместе подумаем, как ему помочь. В отличие от Л., я никогда не сомневаюсь в правильности твоих решений, отец, очевидно, что тебе лучше знать, как и что должно происходить на службе, чтобы мы все, совместными действиями, достигли нужного результата в самые короткие сроки.

Надеюсь, что это письмо дойдет до тебя. Может быть, наш дорогой Л. передаст его тебе, если только я увижусь с ним в ближайшие дни. Он очень много времени проводит вне Структуры, бюрократическим процедурам предпочитая работу “в поле”. На днях этот сумасшедший хотел притащить в отдел тигра, представляешь? Впрочем, зря я стараюсь удивить тебя новостями, тебе ведь точно уже об этом доложили. Временами мне кажется, что ты знаешь все, ни одна мышь без твоего ведома где-нибудь в пустыне не пробежит.

Люблю тебя, отец, очень жду вестей от братьев, что ты готов увидеться со мной!

Все адвокаты попадают в Ад, без исключений. Это как сесть в поезд, идущий в один конец без остановок — после получения адвокатского статуса назад дороги попросту нет. Будь ты хоть десять раз самый честный в мире парень, получивший юридическое образование без взяток за зачеты, всю жизнь просидевший в правовой консультации, помогая бабушкам составлять заявления в жилищно-коммунальные службы бесплатно, — все равно тебя ждет Пекло, спасения нет. Где-то в глубине души все адвокаты понимают неизбежность своей участи, поэтому при жизни сильно не напрягаются. Большинство из нас вообще не верят в Бога, когда ежедневно приходится сталкиваться с несправедливостью: продажные судьи, безразличные прокуроры, безграмотные следователи и оперативники. У адвокатов, оставшихся лицом к лицу с чудовищами системы правосудия, выбор небольшой. Они могут либо бороться с ними до последней инстанции, либо научиться плавать в их море так, чтобы никто не был съеден или разорван на мелкие части. Стоит ли говорить, что большинство законников выбирают второй путь? Что происходит с теми, кто решил бороться, спросите вы? Они умирают и… все равно попадают в Ад! Почему? Да потому что они — адвокаты.

Когда я умер, мне было 27 лет. До дня собственной смерти мне удалось прослужить в статусе адвоката достаточно короткое время, всего 3 года, за которые я, кажется, смог нарушить не только практически все Божьи заповеди, но и нормы адвокатской морали, которые, как известно практикующим юристам, куда строже всех обозначенных в заветах правил. Кажется, праотцы, составлявшие кодекс этики, знали, что моя профессия — от Дьявола, и чувствовали необходимость заключить всех ее представителей в строжайшие рамки. Так родители запирают в деревне у бабушки детей с плохой наследственностью, чтобы те держались подальше от неприятностей, которые обязательно, рано или поздно, найдет их генетическое чутье.

Очевидно, что после того, как я упомянул о своей смерти, моя профессия для вас стала вовсе не значительной? Действительно, какая разница, какую специальность имеет мертвец, решивший рассказать свою историю? Вот только то, что я — адвокат, это принципиально важно. После смерти это решило мою судьбу, заставило меня оказаться там, где начались мои злоключения, в месте, по сравнению с которым мокрая холодная могила показалась бы вам замком из сахарной ваты на небесах…

Обстоятельства моей смерти совершенно неважны, давайте считать, что я скончался от скуки, ожидая очереди в заседание у одной судьи, которая была известна своим особым талантом задерживать рассмотрение любых, даже самых простых дел, часов на 7 или 8. Мои глаза закрылись от усталости, а когда я распахнул тяжелые веки, то был уже в Чистилище. Это сейчас я могу точно утверждать, что попал именно туда, так как прошло много времени, а в тот день удивлению моему и непониманию не было предела.

Чистилище, кстати, мало чем отличалось от того самого суда, в котором я отошел в мир иной, только беднее. Действительно, откуда в Чистилище деньги, и кто инвестирует в их содержание? В Раю, как известно, коммунизм и, следовательно, денег нет, а Ад… ну, им выделяются огромные бюджеты, которые, в соответствии с отчетами, используются исключительно по назначению, вот только в Чистилище об этом даже и не подозревают. Так же, как руководство сельской школы где-нибудь в деревне Премилое Гадюкино понятия не имеет о том, что в Москве из бюджета им на развитие выделен миллион рублей.

Чистилище состояло из множества параллельных друг другу коридоров с серыми стенами, уходящими под облака. Если поднять голову, то сверху можно было увидеть свет Царства Господня. Пол Чистилища оказался покрыт тонкими трещинками, из которых исходили тепло и едва заметное свечение Преисподней. Ее нельзя было разглядеть из-за дымчатой завесы, почти не пропускающей блики Ада. Завеса — это мир людей. Формально он не занимает никакого места в вертикали власти высших сил, поэтому даже Чистилище — сортировочный пункт между Адом и Раем, — находится выше него.

На блеклых стенах висели плоские плазменные экраны, изредка мигающие и зависающие от чрезмерной нагрузки. На них выводились списки с именами грешников, чьи «дела» подлежали рассмотрению в порядке очереди для того, чтобы определить, куда отправится душа того или иного человека. А вы думали, что это сам Господь лично решает судьбу каждого человека у входа в Рай? Вот ему делать больше нечего! Сначала, когда людей было мало, он еще как-то справлялся с задачей, но с ростом населения Земли пришлось привлечь к делу апостола Петра, посадив его у Райских врат.

Петр, как крепкий хозяйственник, довел ситуацию до абсурда: возле Врат начали скапливаться десятибалльные пробки из душ, ожидающих допуска в Рай. Для того чтобы не лишиться своего поста на ближайших выборах, Петр в короткие сроки создал бездушную канцелярскую машину Чистилища. С того дня именно она притягивала после смерти умерших и стала первым постом на пути в Рай, который не могли пройти грешники, которых в очередь на Небеса вставало большинство.

Я с любопытством изучил расписание на нескольких экранах и немного приуныл: очередь на рассмотрение списка грехов и чистоты души кандидатов растягивалась на сотни лет вперед. Плазменные панели мерцали, наполняя бесконечные коридоры едва слышным гулом. «Иванов И. И. Прелюбодеяние, 69. Время приема — 24.09.2136 года», гласила одна из надписей на экране. Список включал в себя фамилию грешника и, очевидно, его самый тяжкий грех. Смотря на панель, я задумался о том, совершил ли господин Иванов 69 прелюбодеяний, или речь идет о конкретной позе из Камасутры, использование которой ставит под вопрос его попадание в Царствие Господне? Если речь шла о втором варианте, то дела мои были очень плохи.

«Адвокат із Личаківської», Андрій Кокотюха

Штани зім’ялися в дорозі, звівши на пси всі старання їхнього господаря напрасувати стрілки, як того вимагала міська мода. Крій при цьому здавався не надто актуальним. Та й загалом виглядало, ніби власник не замовив костюм у кравця спеціально, як водиться, а купив готовий, бо так дешевше. Після цього майстер підігнав та підшив одяг уже по фігурі, взяв гроші, ще й зробивши знижку. Й обоє лишилися задоволені. Молодик – бо вбрався недорого й водночас досить пристойно. А кравець – бо спекався нарешті лежалого товару, за який не заплатив попередній замовник. Не сподобалось, смужки не такі, а насправді програвся в карти й сидить у дешевих номерах десь на Ямській,[8] чекаючи, поки жалісні батьки відгукнуться та пришлють грошенят. Тут, звісно, не до костюмів, поїсти б чогось…

Так воно й було.

Звісно, молодик, торгуючись із подільським кравцем, поняття не мав про його історію. Сам переживав не найкраще фінансове становище, та якби ж лише цього горя. Одяг, у якому вийшов на волю, був закривавлений та брудний. Інші нехитрі пожитки хазяїн апартаментів, які винаймав молодий чоловік у Києві на Подолі, не надто розводячись, забрав за борги. Додавши при цьому ядуче: собі на збиток, але краще вже так, ніж нічого. Гроші в батька брати не хотілося. Позичити вдалося у знайомого, одного з тих небагатьох, хто ще не боявся з ним не лише спілкуватися – вітатися. Пообіцяв вислати, щойно влаштується на новому місці. Вистачило на костюм, сорочку, краватку, круглий солом’яний капелюх-канотьє та квиток в один кінець на поїзд із Києва до Львова.

Звали чоловіка Климентієм Назаровичем Кошовим. Коли рекомендувався, називав себе Климом, інших просив іменувати себе так само запросто. Не любив, як сам казав, усяких там цирліх-манірліх, хоча професія зобов’язувала тримати марку, розшаркуватися в присутствених місцях.[9]

Він був адвокатом.

Йому недавно виповнилося тридцять років.

І його могла вже розшукувати поліція щонайменше всієї Київської губернії.

Хоч ніби перешкод для виїзду за кордон не виникло, хтозна, що, коли й кому зайде в голову. Оголосити когось державним злочинцем та віддати наказ вжити заходів для розшуку й арешту – раз плюнути. Щоправда, у масштабах поліції та жандармерії всієї неосяжної Російської імперії персона Кошового виглядала надто дрібною, аби розшукувати його по всій країні. Принаймні самому Климові хотілося, аби так було.

Мандрував київський адвокат другим класом, заплативши за квиток у жовтий вагон[10] дванадцять рублів п’ятдесят копійок. У його становищі це були скажені гроші. Навіть хотів зекономити, поїхати третім, за вісім шістдесят. В останній момент передумав. Та поки вагався, місця розібрали – відразу кілька викупила ортодоксальна єврейська родина. Клим побоювався гармидеру, від якого гудітиме на ранок голова. Та вийшло навпаки. Діти, двоє пейсатих хлопчиків із різницею приблизно у пару років, та менша дівчинка, сиділи тихо, а коли потяг залишив позаду Фастів, мама почала мостити їх спати. Чоловіки, старший та менший, судячи з усього – тесть і зять, говорили в коридорі тихо.

З цікавості нашорошивши вуха, Кошовий розчаровано зітхнув: розмовляли на ідиші, якого він не розумів. А кортіло знати, з якою метою мандрує ця родина. Цілком можливо, старший вирішував у Києві різні господарські питання. Втім, це припущення Клим відразу відкинув – у такому разі чоловіки не обтяжували б себе жінкою з трьома дітьми. Швидше за все, родина перебиралася на Захід, бо справи в Києві ставали для них дедалі гіршими. Великого багажу пасажири при собі не мали, що непрямо підтвердило саме таку версію: нерухоме майно розпродали, решту скарбу відправили слідом за собою окремим вантажем.

Час від часу євреї кидали в його бік підозрілі погляди. Навряд чи відчували з боку свого сусіди небезпеку. Напевне їм було в його присутності не надто затишно.

Тож Кошовий вирішив залишити їх хоча б на трохи, підвівся й прогулявся до вагона-ресторану.

Там теж не знайшов спокою.

По-перше, не було бажання й можливості витрачатися на вечерю. Сидіти ж просто так не збирався, та й не прийнято. По-друге, його нерішучість неправильно оцінила компанія ровесників, коли запросила до свого гурту.

Схоже, вони засіли тут давно. Від здійнятого ними шуму гойдало весь вагон – так, принаймні, Климові здалося. Крім них, у кутку за столиком пристроївся інтелігентного виду пан із борідкою, у пенсне й тужурці інженера. Примостивши поруч на столі кашкет і поклавши на скатертину лікті, він палким шепотом переконував у чомусь даму, молодшу за себе вдвічі. Хоч та була вдягнена, як київська міщанка, виглядала особою інакшого, вищого статусу. З інженером не говорила, більше слухала, іноді кидала у відповідь кілька фраз, чим співбесідника зовсім не заспокоювала й не тішила. Заводився дедалі більше та, глипаючи на компанію, стишував голос, сильніше втягуючи голову в плечі.

Крім цих, у ресторані сидів ще один відвідувач. Товстенький лисуватий дядечко, чимось схожий на університетського доцента, сьорбав чай, гриз бублики й читав газети. Одну, чи то вже прочитану, чи на черзі, підклав під лівий лікоть, притиснувши до поверхні столика. Кошовий ковзнув поглядом, побачив частину назви, зрозумів – «Русское слово».[11] Іншу, в яку «доцент» заглибився, Клим так само впізнав – «Київські губернські відомості».[12] Гамірна трійця вочевидь заважала, бо дядечко час від часу зиркав поверх газетного листка, супив густі брови, відтак мовчки робив ковток чаю, відкушував бублика й знову поринав у читання. Тутешній офіціант напевне вивчив «доцентову» поведінку – щойно той упорав склянку, як йому вже підносили наступну, забираючи спорожнену.

Спершу Клим не збирався затримуватися тут. Але один із гурту гукнув до себе. Вирішив – йому просто не знаходилося місця. Тож широким жестом запросили приєднатися, поставили чарку й голосно, хором, замовили ще карафку горілки. Кошовий випив та закусив підсмаженою шинкою, хоч перед від’їздом підживився вдома. Та вирішив віднині й надалі не вдавати прошеного: потяг віз у невідомість, коли наступний раз вдасться перекусити – хтозна.

Нові товариші знайомилися, називали себе, та Клим не затримав у пам’яті жодного імені. Знав – із молодими купчиками йому точно не по дорозі. Не через зневагу, навпаки – серед його клієнтів переважно були поміщики й промисловці середньої ланки. Буквально, мета їхньої подорожі була різною. Кошовий – вимушений емігрант, по суті – втікач із рідного міста, чого, звісно ж, не сказав, обмежившись загальним «у ділових справах». Товариство – на води. Спершу в Трускавець, бо наслухалися про новий європейський курорт,[13] і там уже чекають відправлені наперед їхні пасії. Далі – у Баден-Баден, для порівняння. Один із компанії виявився сином якогось «спиртового короля» з-під Полтави, київські друзі витягнули його з собою й час від часу називали галушкою. Може, той і ображався, та старанно робив вигляд, що йому подобається.

Коли трійця почала допитуватися, в яких таких справах новий товариш їде до Львова і чи не готовий він плюнути на все та поїхати з ними, аби побачити трошки світу й познайомитися, коли пощастить, з гарною дівкою, Клим зрозумів – пора. Вибачився, випив на коня, послався на головний біль та швиденько забрався геть. Не хвилювало, що про нього подумають купчики й чи думатимуть узагалі.

Крім нього, вагон-ресторан не залишив ніхто з тих, хто сидів там раніше.

Рано-вранці, коли потяг зупинився у Волочиську й пасажири на кордоні почали показувати паспорти для перевірки, Кошовий що було сили намагався триматися спокійно та впевнено. Навіть змусив себе посміхнутися прикордонному офіцерові. Той глянув на нього, знизав плечима, взяв паспорт, погортав і повернув. Ураз, помітивши щось краєм ока, рвучко повернувся до вікна, не випускаючи документа з рук. Глянувши туди ж, Клим побачив: старший офіцер-прикордонник і двоє жандармських унтерів у формі затиснули на пероні в кліщі вчорашнього інженера. Той був без кашкета, розтріпаний, вимахував руками й щось завзято доводив їм.

Аж тут у полі зору з’явився, ніби ожила журнальна картинка, жандармський офіцер, за ним дріботів кругленький «доцент», з тростиною та в круглому капелюсі. Він ніс фанерний чемоданчик, обтягнутий штучною шкірою, й кинув ношу просто під ноги інженерові. Від удару вічко розкрилося, зсередини висипалися якісь стягнуті шпагатом книжечки, та роздивитися Клим не встиг – гурт на пероні дружно затупцяв, заступив підозрілий багаж. Кругленький показав рукою ліворуч, офіцер зробив знак. Один із унтерів заспішив у тому напрямку, «доцент» поквапився за ним. Жандарм же почав щось виговорювати інженерові.

Побачивши, що Кошового події зацікавили, офіцер знизав плечима, буркнув:

– Пропагандисти. На цьому тижні вже третіх знімаємо.

Клим вирішив не вступати в небезпечні розмови. А офіцер – не вести їх далі. Більше не мовив нічого, окрім традиційного в подібних випадках побажання щасливої дороги. Та й ті вичавив із себе: піддані Його Імператорської Величності, государеві слуги, ніколи не відзначалися надмірною ввічливістю та приязністю.

Клим, котрий раніше ніколи не перетинав західного кордону, дійшов висновку: їм тут дана спеціальна вказівка зберігати кислі обличчя. Обмежений словниковий запас, ймовірно, визначений височайшим велінням. Їхній перелік може бути написаний на якомусь офіційному папері. Це закріпили гербовою печаткою. Ось вони й вітаються, кажуть «будь ласка», дякують і чогось там бажають, бо є на те відповідне розпорядження. Коли потяг нарешті рушив та почухкав через Збруч, Кошовий настільки захопився своєю версією, що сам повірив – усе так і є.

Дочекався, коли повз вікна його вагона промине інший, австрійський, берег річки, тоді не витримав – озирнувся, відчувши дивну потребу послати в бік країни, з якої забрався, останній погляд. Мимоволі зринуло лермонтовське напівзаборонене, тому й відоме в певних колах – прощай, немытая Россия.[14] Але Клим відразу відкинув ці рядки від себе, навіть роздратовано труснувши головою. Він не знав, чи справді прощається. Їхав на деякий час, пересидіти бурю, та чи скоро вщухне – поняття зеленого не мав.

І ще одне – прощався не з Росією.

Рідну Київську губернію не вважав тією країною, з якої більш як півстоліття тому забирався на заслання російський поет.

Знав: там, куди ведуть залізничні рейки, нинішню російську провінцію називають Великою Україною.

Митники з австрійської сторони виявилися не те щоб привітнішими, але все одно – інакшими.

Чорнявий, на вигляд – угорський, офіцер виглядав зграбнішим за свого російського колегу, старшого дядька, спітнілого й пузатого. Віддав честь, узяв паспорт, звірив фото, і Кошовий зовсім не здивувався його реакції, коли їхні погляди зустрілися. Проте там, де Клим міг нарватися на непорозуміння чи грубість від государевого слуги, імператорський підданий просто підвів брови. Вочевидь, не знав, як правильно реагувати на побачене. Тоді прийняв єдино вірне для себе рішення: пропустив гримасу пасажира повз увагу, повернув документи, знову козирнув та зайнявся іншими.

Кошовий за набутою віднедавна звичкою торкнувся пучкою пальця краю правого ока, ніби так можна було все заспокоїти. Вкотре згадавши, як жандарма, котрий випускав його, це чомусь неабияк розізлило. Вирішив – учорашній арештант знахабнів зовсім. Кривляється, знущається, назад захотів. Обклав матом, ще й намірився затопити кулаком межи очі, та вчасно втрутився агент у цивільному. Мав досить повноважень, аби навіть без форми приборкати праведний жандармський гнів. Щоправда, потім сам не стримався, посміявся. Сказав – Клим полегшив роботу поліції. Чому? Бо раніше в картці писали – особливих прикмет нема. Віднині ж вона є.

Якщо не назавжди.

Заглибившись у свої думки, Кошовий не помітив, як потяг рушив нарешті зі станції Підволочиськ. А за деякий час ступив на перон, стискаючи в руці невеличкий саквояж – усе своє багатство на сьогоднішній день. Там маленьке фото батьків, забране в рамку під скло та дбайливо замотане у запасну сорочку, жилетка, модна краватка, пара білизни, окуляри в тонкій оправі – часом, коли доводилося багато писати й читати, вдягав, жаліючи очі, кишеньковий несесер, де тримав манікюрні ножиці, щіточку для вусів та інші потрібні дрібнички. Ще, на самому дні – кілька авантюрних романів, французьких та англійських. Книжечки не дуже грубі, зручні для подорожніх. Клим мав до них тягу з дитинства, не облишив у юнацтві, зберіг дотепер. Гаманець та паспорт тримав при собі. Документ глибоко ховав у внутрішній кишені, гроші – у кишені штанів. Як туди хто полізе, не відчути не можна.

Дбати ж було про що: катеринка, сто царських рублів, була зараз єдиним капіталом Клима Кошового.

Потупцявши на місці й роздивившись навкруги, молодий чоловік перекинув саквояж із правої руки в ліву та впевнено пройшов до виходу на привокзальний майдан. Там зупинився на бруківці, глянув на величну, ошатну, помпезну споруду, якою явилася його очам вокзальна будівля. Тут же пригадав київський, старий, дерев’яний, ще й приречений наказом генерал-губернатора на знесення. Контраст справді виглядав величезним, і Клим уперше уявив себе не просто в іншому місті чи іншій державі – бери більше, в іншому світі.

Розглядати будівлю можна було безкінечно. Зрозумівши це, Кошовий рішуче розвернувся й покрокував уперед, перетинаючи площу навскоси. Пройшовши чималу відстань та зиркнувши ліворуч, вглядів споруду, частково прикриту будівельними лісами. Примружившись, аби краще бачити, Клим зрозумів: це тут зводять католицький храм, причому досить давно.

Вигляд храму нагадав, що люди тут сповідують переважно католицьку віру. Сам Кошовий до релігії ставився нейтрально. Батьки, звісно, ходили до церкви, сам він теж дотримувався православних традицій, але при цьому не мав того щему в серці, який напевне мусить визначати віруючу людину. Він чув та читав, що католики мають інакші стосунки з церквою та вірою, ніж православні. Але при цьому так само знав та відчував: у провінціях Російської імперії так само інакше ставляться до віри, ніж у Великоросії.

Принаймні єврейські погроми проводили діячі з Київського відділення «Союзу Михаїла Архангела», називаючи себе борцями за панування істинної віри. Натомість українські віруючі у схожих акціях помічені не були. Тож православна віра, котру сповідували росіяни, дозволяла їм заради її ствердження громити єврейські вулиці й квартали, тоді як Бог, якому молилися в храмах українці чи, як частіше їх називали, малороси, на сумнівні подвиги заради віри не благословляв.

Міркуючи так, не стільки через намір поміняти не лише місце проживання, а й церковну конфесію, скільки для того, аби чимось зайняти голову, Клим дійшов до місця, де ставав трамвай. Зупинка позначалася стовпом, на якому він побачив дві букви – «D» і «Н».[15] Поки міркував, що вони означають і чи доїде звідси туди, куди треба, нагодився й сам трамвай. Щойно він зупинився й двері відчинилися, Кошовий раптом передумав сідати. Відступив назад, дочекався, поки вагон розвернеться на рейках та поїде, дзенькаючи, назад.

Провівши трамвай поглядом і прийнявши, як йому самому здалося, важливе рішення, прибулий пішов на протилежний бік площі, де товклися коляски візників.

– Їхати, пане? – запитав[16] найближчий до нього.

– Поїдемо. Для чогось же ти тут стоїш.

Тепер візник розвернувся до Кошового повністю, при цьому ледь не ковзнувши з козел. Клим зміг розгледіти свого першого львівського знайомого краще. Невисокий, міцний, із вузьким лицем, вуса хвацько підкручені вгору. Вбраний він був не так, як його київські колеги: світла сорочка, жилетка, чиї ґудзики погано сходилися на черевці, чорні штани в дудочку, запорошені гостроносі черевики. Вказівний палець підбив угору круглий, схожий на невеличкий казанок чорний капелюх з вузькими круглими крисами.

– З Великої України, по вимові чую, – сказав упевнено й одразу запитав, сіпнувши гострим, зарослим учорашньою щетиною підборіддям: – Чого це ви, пане?

Клим зробив вигляд, що не зрозумів, знову торкнувся пучкою краю ока, перепитав:

– Оце, – цікавий візник повторив за Кошовим.

– Не твоє діло, – відповів грубувато, зовсім не боячись виглядати нечемним в очах візника. – Ми їхати будемо чи кривлятися?

Візник гмикнув, широким жестом запросив пасажира сідати в коляску. Коли той вмостився, запитав, не поспішаючи повертатися спиною:

– Куди пана везти? – І знову не стримався: – Це ж ви з київського, так?

– Угадав, – відповів Клим сухо.

– А я, пане, не циганка, щоб вам тут гадати.

У голосі кучера тепер зазвучали зухвалі нотки, з чого Клим зробив висновок: львівські візники від київських мало чим відрізняються. Теж не надто зважають на чини. Хоча сам він у Києві не мав аж такого великого чину, аби перед ним ламали картузи міські «ваньки».[17] Вирішив промовчати, заводитися з першим-ліпшим не збирався.

Та новий знайомий не вгавав:

– Знаєте, шановний, скільки Захар Гнатишин тут працює? Бігме, ще трамваї, грім їх побий, не ходили! Ось ця краса була тільки в задумках, – безцеремонно тицьнув у бік вокзальної будівлі. – Її ж у мене на очах зводили!

– Захар Гнатишин – це ти, як я розумію?

– Рекомендую! – Візник блазнювато підніс «казанка». – Так ось, шановний, я тут, на цьому місці, стою стільки, скільки не всяка людина в наш час проживе. Чи я не знаю, коли, звідки та які потяги приходять до Львова щодня? Німецьку із цим усім вивчив, пасажирів закликати. Як ви думали? Приїхала людина, скажімо, з Відня. Чує знайому мову. Звичайно, піде до мене пасажиром. Без цього ніяк, шановний. Так куди зволите їхати? У справах тут? Тоді треба в готель. Дуже раджу «Жорж»,[18] довезу з вітерцем. Кліпнути не встигнете, як там будемо.

– Знущаєшся? А ну, як я пересяду?

– Та нікуди ви не пересядете, – відмахнувся Захар. – Зараз моя черга везти. У нас тут такий порядок. Домовилися не відбивати пасажирів один у одного. Раніше такого не водилося за нашим братом. Як пустили трамвай, довелося гуртуватися.

– Конкуренція, знаєте таке слово? Старші люди, особливо жінки, того трамвая відразу не злюбили. Був випадок, у газетах навіть писали, коли одна поважна пані повернулася до нього спиною і таке показала, що навіть у батярській кумпанії вголос не скажеш. А вже як тутешні батяри за язиком не стежать, то мусите знати! Але ті, хто молодший, кажуть – то є прогрес! – Захар багатозначно підніс пальця вгору. – Тож трамвайники в нас пасажирів таки відбирають. Домовлятися треба – не чубитися, як раніше, не відлякувати клієнтів. Чемно стояти й чекати на свою чергу.

– І я не можу пересісти?

Візник похитав головою.

– Ніхто поперед мене з місця не рушить. То як, до «Жоржа»? Чи краще інший готель, такої ж кляси, бо в «Жоржі» нині незатишно. Щось там добудовують.

У животі Кошового зрадницьки забурчало.

– Бачу, ти тут усе знаєш, – почав здалеку. – Насправді просто зараз готель мені не потрібен. Приїхав у гості до давнього приятеля. Живе він на вулиці Личаківській, то далеко звідси?

– Не аж так. Думаю собі, вам, пане, Нижній Личаків треба.

– І то велика. Нижній – то поважні люди живуть, там зараз багато прибуткових будинків для забезпечених осіб. Верхній – то щось зовсім особливе. Батяр на батярі, ще й батяром поганяє. Це ж треба, послав Бог сусідство шановному панству.

– Ти вже не раз їх згадуєш. Хто такі? Розбійники, бандити, крадії?

Читать онлайн «Адвокат» автора Константинов Андрей Дмитриевич — RuLit — Страница 1

История создания романа «Адвокат» необычна. Я, собственно, не собирался писать художественное произведение. Но в конце 1993 года пришел ко мне в редакцию известный режиссер Валерий Огородников, который неожиданно буквально потребовал, чтобы я написал для него сценарий фильма-драмы о жизни современных бандитов. Я долго отнекивался, но Валерий оказался настойчивым человеком с хваткой бульдога. Сценарии я писать не умею, поэтому у меня стало выходить из-под пера что-то вроде романа… На самом деле, видимо, у меня в душе давно зрело желание реализовать хотя бы частично ту оперативную информацию, которую я приобрел в ходе различных журналистских расследований и использовать которую в публицистике не было возможности по вполне понятным причинам: ходить по судам не хотелось. А соблазн был велик… Поэтому я стал писать художественную прозу. В работе над «Адвокатом» мне оказал неоценимую помощь уникальный человек, ставший живой легендой как для правоохранительных органов Петербурга, так и для криминальных кругов. По ряду причин этот человек выбрал себе псевдоним Сафронов. Без постоянных и детальных консультаций с ним книга вряд ли была бы написана.

В «Адвокате», наверное, многие увидят узнаваемых персонажей, знакомые комбинации…

Есть в этой книге и кусочки моей биографии, и биографии близких мне людей. И все-таки прошу не забывать, что это — художественное произведение, где все образы — собирательные, события — вымышленные, а изложенная фактура не может быть использована в суде.

Я благодарен всем экспертам, помогавшим мне в работе над «Адвокатом». Я помню всех — и живых, и мертвых, и тех, кто сегодня продолжает занимать свои посты, и тех, кто оказался в зоне. Не буду никого называть отдельно, но я никого и ничего не забыл.

Очень хочется верить, что наша работа найдет своего читателя.

На Смоленском кладбище, что на Васильевском острове Петербурга, который в описываемое время назывался еще Ленинградом, был тихо и сумрачно. На упавшей могильной стеле с полустертой дореволюционной надписью сидели два парня в костюмах и при галстуках. Между ними стояла бутылка «Русской», уже ополовиненная, украденный из автомата с газированной водой граненый стакан, открытая бутылка «пепси-колы» и развернутый плавленый сырок «Дружба».

— Ну что, Серега, — сказал светло-русый, набулькивая водкой стакан до половины, — помянем рабу Божью Катерину…

— Перестань, — черноголовый говорил запинаясь, через силу выдавливая сквозь зубы слова. — Нельзя так о живом человеке… Нельзя, Олежка… В конце концов, она…

— Нашла себе конец, — с горечью перебил его Олег и выпил водку одним махом. Запив ее «пепси», он налил стакан Сергею. Тот взял его и, повертев, подождав немного, сказал без улыбки, с какой-то болью и усталостью в голосе:

— Дай Бог ей всего… Да и нам тоже.

И выпил, не морщась.

Они молча посидели, подождали, пока водка «дойдет», потом закурили «Родопи», которые Сергей вытащил из кармана пиджака.

— А для меня она все равно что умерла, — сказал Олег, докуривая сигарету до фильтра и отшвыривая окурок вглубь, к заброшенным могилам.

Сергей молчал, уткнув лицо в подтянутые к груди колени.

— Дело не в том, что она решила выйти замуж, — продолжал Олег. — Дело в другом, я просто сформулировать это не могу…

— Хватит, Олег, — перебил его Сергей, вставая. — Лучше баб могут быть только бабы… Пошли в общагу. К «психологиням». Заодно и нажремся в приличных условиях…

Они пошли через могилы к краю кладбища, чтобы напрямую выскочить к «восьмерке» — общежитию номер восемь университета, где на пятом этаже жили «психи» (студенты и студентки психфака). Однако на самом краю Смоленки они наткнулись на огромный котлован, которого еще совсем недавно не было. Из дна котлована торчали вверх прутья толстой арматуры, словно колья в «волчьей яме».

— Ни хрена себе, — сказал Сергей и вдруг неожиданно для Олега прыгнул через яму. Прыжок был неудачным: его толчковая нога поскользнулась в грязи, и Сергей, потеряв равновесие, приземлился на самый край котлована. Отчаянно взмахивая руками, Сергей падал спиной на арматуру, но Олег молча бросился вперед и толкнул Сергея в спину, отшвырнув его от края, а сам упал грудью на край ямы и начал сползать вниз. Сергей развернулся и схватил Олега за руку. Сопя и матерясь, они возились в грязи на краю котлована, пока наконец Сергей не вытащил Олега наверх.

— Да… Сходили на «блядки», — сказал Сергей, осматривая вывалянные в грязи костюмы. — Дома скандал будет. — Они сели прямо на землю и закурили.

— Знаешь, Серега, — сказал Олег, держа сигарету в подрагивающих пальцах, — я ухожу с факультета…

…Челищев мучительно выплывал из сна. Со временем он научился чувствовать приближение опасности или беды. Эти ощущения, как правило, приходили к нему ночью, и, проснувшись, он, словно зверь, чующий надвигающийся лесной пожар, становился напряженным и нервным. Иногда предчувствия не сбывались, но Сергей знал, что беда была где-то рядом, просто по капризу судьбы она прошла стороной, выбрав себе другую жертву.

— Ты что, Челищев?! — над Сергеем склонилось женское лицо. Челищев несколько секунд смотрел, не узнавая, а потом облегченно вздохнул. Лицо принадлежало секретарше прокурора города Юлечке Ворониной. Голые ноги, грудь и все остальное — тоже.

«Ой, мама, — подумал Челищев, закрывая глаза, — вот это я выдал!» Минувшим вечером в прокуратуре состоялся небольшой сабантуйчик по поводу присвоения Сергею очередного специального звания. Пили прямо в маленьком кабинете Челищева, пили много и тяжело, как это принято у «следаков». В какой-то момент появилась Воронина в короткой юбке. Сергей старался не смотреть на Юлины коленки, потому что в прокуратуре поговаривали, что, кроме обязанностей секретарши, Юля выполняет при прокуроре города Прохоренко еще кое-какие обязанности — но уже не в служебное время…