Ст 152 1 гражданский кодекс

Рубрики Наша практика

Статья 152. Защита чести, достоинства и деловой репутации

1. Гражданин вправе требовать по суду опровержения порочащих его честь, достоинство или деловую репутацию сведений, если распространивший такие сведения не докажет, что они соответствуют действительности. Опровержение должно быть сделано тем же способом, которым были распространены сведения о гражданине, или другим аналогичным способом.

По требованию заинтересованных лиц допускается защита чести, достоинства и деловой репутации гражданина и после его смерти.

2. Сведения, порочащие честь, достоинство или деловую репутацию гражданина и распространенные в средствах массовой информации, должны быть опровергнуты в тех же средствах массовой информации. Гражданин, в отношении которого в средствах массовой информации распространены указанные сведения, имеет право потребовать наряду с опровержением также опубликования своего ответа в тех же средствах массовой информации.

3. Если сведения, порочащие честь, достоинство или деловую репутацию гражданина, содержатся в документе, исходящем от организации, такой документ подлежит замене или отзыву.

4. В случаях, когда сведения, порочащие честь, достоинство или деловую репутацию гражданина, стали широко известны и в связи с этим опровержение невозможно довести до всеобщего сведения, гражданин вправе требовать удаления соответствующей информации, а также пресечения или запрещения дальнейшего распространения указанных сведений путем изъятия и уничтожения без какой бы то ни было компенсации изготовленных в целях введения в гражданский оборот экземпляров материальных носителей, содержащих указанные сведения, если без уничтожения таких экземпляров материальных носителей удаление соответствующей информации невозможно.

5. Если сведения, порочащие честь, достоинство или деловую репутацию гражданина, оказались после их распространения доступными в сети «Интернет», гражданин вправе требовать удаления соответствующей информации, а также опровержения указанных сведений способом, обеспечивающим доведение опровержения до пользователей сети «Интернет».

6. Порядок опровержения сведений, порочащих честь, достоинство или деловую репутацию гражданина, в иных случаях, кроме указанных в пунктах 2 — 5 настоящей статьи, устанавливается судом.

7. Применение к нарушителю мер ответственности за неисполнение судебного решения не освобождает его от обязанности совершить предусмотренное решением суда действие.

8. Если установить лицо, распространившее сведения, порочащие честь, достоинство или деловую репутацию гражданина, невозможно, гражданин, в отношении которого такие сведения распространены, вправе обратиться в суд с заявлением о признании распространенных сведений не соответствующими действительности.

9. Гражданин, в отношении которого распространены сведения, порочащие его честь, достоинство или деловую репутацию, наряду с опровержением таких сведений или опубликованием своего ответа вправе требовать возмещения убытков и компенсации морального вреда, причиненных распространением таких сведений.

10. Правила пунктов 1 — 9 настоящей статьи, за исключением положений о компенсации морального вреда, могут быть применены судом также к случаям распространения любых не соответствующих действительности сведений о гражданине, если такой гражданин докажет несоответствие указанных сведений действительности. Срок исковой давности по требованиям, предъявляемым в связи с распространением указанных сведений в средствах массовой информации, составляет один год со дня опубликования таких сведений в соответствующих средствах массовой информации.

11. Правила настоящей статьи о защите деловой репутации гражданина, за исключением положений о компенсации морального вреда, соответственно применяются к защите деловой репутации юридического лица.

Комментарий к Ст. 152 ГК РФ

1. Гражданское законодательство не определяет понятий «честь», «достоинство», «деловая репутация». Эти нематериальные блага защищаются в порядке, установленном ст. 152 ГК РФ, хотя следует иметь в виду, что ст. 150 Кодекса упоминает в числе защищаемых благ также и доброе имя.

В науке принято рассматривать честь как общественную оценку личности, меру духовных и социальных качеств гражданина, достоинство — как самооценку собственных качеств и способностей, а деловую репутацию — как такое качество, которое проявляется в профессиональной деятельности . Вместе с тем в судебной практике перечисленные понятия почти не разделяются, во всяком случае честь и достоинство охраняются фактически как единое нематериальное благо .

———————————
Об этом см.: Анисимов А.Л. Гражданско-правовая защита чести, достоинства и деловой репутации по законодательству Российской Федерации. М., 2001. С. 9; Малеина М.Н. Указ. соч. С. 136.

См., например: Постановление Пленума Верховного Суда РФ от 24 февраля 2005 г. N 3 «О судебной практике по делам о защите чести и достоинства граждан, а также деловой репутации граждан и юридических лиц».

Деловая репутация рассматривается как свойство, присущее не только гражданам, но и юридическим лицам. Иски о защите деловой репутации юридических лиц весьма распространенны (см. информационное письмо Президиума ВАС РФ от 23 сентября 1999 г. N 46 «Обзор практики разрешения арбитражными судами споров, связанных с защитой деловой репутации»).

2. Комментируемая статья рассматривает в качестве посягательства на честь, достоинство и деловую репутацию исключительно распространение определенных сведений, не упоминая о таком правонарушении, как оскорбление.

Между тем зачастую в адрес граждан и юридических лиц высказываются оценочные суждения, мнения, убеждения, являющиеся выражением взглядов того, кто высказывается. Такие суждения могут касаться не только профессиональных, но и личностных, морально-нравственных качеств того или иного гражданина. В соответствии со ст. 10 Конвенции о защите прав человека и основных свобод и ст. 29 Конституции РФ каждому гарантируется право на свободу мысли и слова, в связи с чем такие высказывания в принципе не запрещены.

Однако форма, в которой было высказано оценочное суждение в адрес конкретного человека, не должна быть оскорбительной («неприличной» — см. ст. 130 УК). В качестве оскорбления могут быть восприняты обращения «подлец», «мерзавец», нецензурные выражения и т.п.

Как отмечается в п. 9 Постановления Пленума Верховного Суда РФ от 24 февраля 2005 г. N 3 «О судебной практике по делам о защите чести и достоинства граждан, а также деловой репутации граждан и юридических лиц», если субъективное мнение было высказано в оскорбительной форме, унижающей честь, достоинство или деловую репутацию истца, на ответчика может быть возложена обязанность компенсации морального вреда, причиненного истцу оскорблением (ст. 130 УК, ст. ст. 150, 151 ГК). Таким образом, судебная практика расширяет пределы защиты чести, достоинства и деловой репутации, допуская такую защиту не только в случаях распространения недостоверных и порочащих сведений. По существу Верховный Суд РФ предлагает осуществлять защиту доброго имени гражданина.

Кроме того, в соответствии с п. 3 комментируемой статьи гражданин, в отношении которого средствами массовой информации опубликованы сведения, ущемляющие его права или охраняемые законом интересы, имеет право на опубликование своего ответа в тех же средствах массовой информации. Право на ответ (комментарий, реплику) закреплено также в ст. 46 Закона о средствах массовой информации.

3. Основанием для применения предусмотренных ст. 152 ГК РФ мер является распространение ложных, порочащих гражданина сведений.

Таким образом, первым условием, предусмотренным законодательством, является факт распространения указанных сведений. Как отмечается в Постановлении Пленума Верховного Суда РФ от 24 февраля 2005 г. N 3, под распространением сведений, порочащих честь и достоинство граждан или деловую репутацию граждан и юридических лиц, следует понимать опубликование таких сведений в печати, трансляцию по радио и телевидению, демонстрацию в кинохроникальных программах и других средствах массовой информации, распространение в сети Интернет, а также с использованием иных средств телекоммуникационной связи, изложение в служебных характеристиках, публичных выступлениях, заявлениях, адресованных должностным лицам, или сообщение в той или иной, в том числе устной, форме хотя бы одному лицу. Сообщение таких сведений лицу, которого они касаются, не может признаваться их распространением, если лицом, сообщившим данные сведения, были приняты достаточные меры конфиденциальности с тем, чтобы они не стали известными третьим лицам. Следовательно, распространение сведений — это сообщение их третьему лицу, а не тому, кого эти сведения касаются.

Второе условие, предусмотренное комментируемой статьей — порочащий характер сведений. Речь идет об оценке морально-нравственных качеств личности. Критерии, которым отвечали бы порочащие гражданина сведения, не установлены законом, да и не могут быть им установлены, поскольку общественная мораль — чрезвычайно динамичная категория. Поступок, который еще недавно вызывал общественное осуждение (например, расторжение брака и пр.), может восприниматься в настоящий момент в коллективе людей как нечто обыденное и вполне допустимое.

Тем не менее Верховный Суд РФ представил свое толкование порочащих сведений в Постановлении от 24 февраля 2005 г.: «…порочащими, в частности, являются сведения, содержащие утверждения о нарушении гражданином или юридическим лицом действующего законодательства, совершении нечестного поступка, неправильном, неэтичном поведении в личной, общественной или политической жизни, недобросовестности при осуществлении производственно-хозяйственной и предпринимательской деятельности, нарушении деловой этики или обычаев делового оборота, которые умаляют честь и достоинство гражданина или деловую репутацию гражданина либо юридического лица».

Предлагаемое понятие в большей степени сводится к субъективному представлению потерпевшего о его чести и деловой репутации. С учетом того, что для применения мер гражданско-правового воздействия, предусмотренных ст. 152 ГК РФ, требуется обращение в суд самого потерпевшего, правопонимание чести, достоинства и деловой репутации во многом формируется самими заявителями.

И, наконец, третьим условием, о котором идет речь в ст. 152 ГК РФ, является ложный характер распространенных о гражданине сведений. Как указывает Верховный Суд РФ, не соответствующими действительности сведениями являются утверждения о фактах или событиях, которые не имели места в реальности во время, к которому относятся оспариваемые сведения. Не могут рассматриваться как не соответствующие действительности сведения, содержащиеся в судебных решениях и приговорах, постановлениях органов предварительного следствия и других процессуальных или иных официальных документах, для обжалования и оспаривания которых предусмотрен иной установленный законами судебный порядок (например, не могут быть опровергнуты в порядке ст. 152 ГК РФ сведения, изложенные в приказе об увольнении, поскольку такой приказ может быть оспорен только в порядке, предусмотренном ТК РФ).

Обязанность доказывать соответствие действительности распространенных сведений лежит на ответчике. На истца возложено бремя доказывания факта распространения сведений лицом, к которому предъявлен иск, а также порочащего характера этих сведений.

4. Комментируемая статья предусматривает несколько способов защиты чести, достоинства и деловой репутации, которые могут быть применены в том числе и одновременно.

Первым способом является опровержение сведений, которое в свою очередь возможно в различных ситуациях.

Если сведения, порочащие честь, достоинство или деловую репутацию гражданина, распространены в средствах массовой информации, они должны быть опровергнуты в тех же средствах массовой информации. В соответствии со ст. 44 Закона о средствах массовой информации в опровержении должно быть указано, какие сведения не соответствуют действительности, когда и как они были распространены данным средством массовой информации. Опровержение в периодическом печатном издании должно быть набрано тем же шрифтом и помещено под заголовком «Опровержение», как правило, на том же месте полосы, что и опровергаемые сообщение или материал. По радио и телевидению опровержение должно быть передано в то же время суток и, как правило, в той же передаче, что и опровергаемые сообщение или материал.

Объем опровержения не может более чем вдвое превышать объем опровергаемого фрагмента распространенных сообщения или материала. Нельзя требовать, чтобы текст опровержения был короче одной стандартной страницы машинописного текста. Опровержение по радио и телевидению не должно занимать меньше эфирного времени, чем требуется для прочтения диктором стандартной страницы машинописного текста.

Опровержение должно последовать:

1) в средствах массовой информации, выходящих в свет (в эфир) не реже одного раза в неделю, — в течение 10 дней со дня получения требования об опровержении или его текста;

2) в иных средствах массовой информации — в подготавливаемом или ближайшем планируемом выпуске.

В течение месяца со дня получения требования об опровержении либо его текста редакция обязана в письменной форме уведомить заинтересованных гражданина или организацию о предполагаемом сроке распространения опровержения либо об отказе в его распространении с указанием оснований отказа. Опровержение, распространяемое в средствах массовой информации в соответствии со ст. 152 ГК РФ, может быть облечено в форму сообщения о принятом по данному делу судебном решении, включая публикацию текста судебного решения.

Второй случай опровержения — замена или отзыв документа, исходящего от организации (служебной или иной характеристики и пр.).

В иных случаях порядок опровержения устанавливается непосредственно в судебном решении, в резолютивной части которого, как разъясняется в Постановлении Пленума Верховного Суда РФ от 24 февраля 2005 г. N 3, должны быть указаны срок и способ опровержения не соответствующих действительности порочащих сведений и при необходимости изложен текст такого опровержения с упоминанием о том, какие именно сведения являются не соответствующими действительности порочащими сведениями, когда и как они были распространены.

Решение суда об опровержении, изложенное в исполнительном листе, относится к требованиям неимущественного характера. Поэтому п. 4 ст. 152 ГК РФ предусматривает, что если решение суда не выполнено, суд вправе наложить на нарушителя штраф.

В соответствии со ст. 105 Федерального закона от 2 октября 2007 г. N 229-ФЗ «Об исполнительном производстве» в случаях неисполнения должником требований, содержащихся в исполнительном документе, в срок, установленный для добровольного исполнения, а также неисполнения им исполнительного документа, подлежащего немедленному исполнению, в течение суток с момента получения копии постановления судебного пристава-исполнителя о возбуждении исполнительного производства судебный пристав-исполнитель выносит постановление о взыскании исполнительского сбора и устанавливает должнику новый срок для исполнения. При неисполнении должником требований, содержащихся в исполнительном документе, без уважительных причин во вновь установленный срок судебный пристав-исполнитель применяет к должнику штраф, предусмотренный ст. 17.15 Кодекса Российской Федерации об административных правонарушениях, и устанавливает новый срок для исполнения.

На основании статьи 17.15 КоАП неисполнение должником содержащихся в исполнительном документе требований неимущественного характера в срок, установленный судебным приставом-исполнителем после взыскания исполнительского сбора, влечет наложение административного штрафа на граждан в размере от 1 тыс. до 2500 рублей; на должностных лиц — от 10 тыс. до 20 тыс. рублей; на юридических лиц — от 30 тыс. до 50 тыс. рублей. Неисполнение должником содержащихся в исполнительном документе требований неимущественного характера в срок, вновь установленный судебным приставом-исполнителем после наложения административного штрафа, влечет наложение административного штрафа на граждан в размере от 2 тыс. до 2500 рублей; на должностных лиц — от 15 тыс. до 20 тыс. рублей; на юридических лиц — от 50 тыс. до 70 тыс. рублей.

Как указано в п. 4 комментируемой статьи ГК РФ, уплата штрафа не освобождает нарушителя от обязанности выполнить предусмотренное решением суда действие.

В качестве особого способа защиты в рамках комментируемой статьи следует рассматривать обращение в суд с требованием о признании распространенных сведений не соответствующими действительности. ГК РФ предоставляет такое право в случае, если установить лицо, распространившее сведения, порочащие честь, достоинство или деловую репутацию гражданина, невозможно. Вместе с тем законодательство не предусматривает обязательности публикации вступившего в законную силу судебного решения о признании распространенных сведений ложными. Таким образом, гражданин, добившийся положительного судебного решения, сможет лишь предъявлять его в необходимых случаях, чтобы подтвердить ложный характер ранее распространенной о нем информации.

Помимо опровержения комментируемая статья предоставляет право потерпевшему требовать возмещения убытков и морального вреда, причиненных распространением ложных, порочащих сведений. В соответствии со ст. 15 ГК РФ лицо, право которого нарушено, может требовать полного возмещения причиненных ему убытков, под которыми понимаются расходы, которые указанное лицо произвело или должно будет произвести для восстановления нарушенного права, утрата или повреждение его имущества (реальный ущерб), а также неполученные доходы, которые это лицо получило бы при обычных условиях гражданского оборота, если бы его право не было нарушено (упущенная выгода).

Гражданское законодательство РФ не знает такого способа защиты личных неимущественных прав, как извинение, поэтому, несмотря на то, что для многих потерпевших принесение извинений причинителями было бы желательным, суд не вправе применить подобный способ защиты.

Вместе с тем, как отмечается в п. 18 Постановления Пленума Верховного Суда РФ от 24 февраля 2005 г. N 3, суд вправе утвердить мировое соглашение, в соответствии с которым стороны по обоюдному согласию предусмотрели принесение ответчиком извинения в связи с распространением не соответствующих действительности порочащих сведений в отношении истца, поскольку это не нарушает прав и законных интересов других лиц и не противоречит закону, который не содержит такого запрета.

5. Юридические лица, как отмечалось, являются обладателями такого нематериального блага, как деловая репутация. Все положения комментируемой статьи, относящиеся к деловой репутации гражданина, применимы и к защите деловой репутации юридического лица. Вместе с тем юридическое лицо не вправе требовать компенсации морального вреда. Это положение является общепризнанным в науке гражданского права и связано с сущностью юридического лица — искусственно созданного субъекта, не способного претерпевать физические или нравственные страдания. Однако иная позиция изложена в Определении Конституционного Суда РФ от 4 декабря 2003 г. N 508-О «Об отказе в принятии к рассмотрению жалобы гражданина Шлафмана Владимира Аркадьевича на нарушение его конституционных прав пунктом 7 статьи 152 Гражданского кодекса Российской Федерации».

Гражданский кодекс Украины
Статья 152. Понятие акционерного общества

1. Акционерное общество — хозяйственное общество, уставный капитал которого разделен на определенное количество долей одинаковой номинальной стоимости, корпоративные права по которым удостоверяются акциями.

2. Акционерное общество самостоятельно отвечает по своим обязательствам всем своим имуществом. Акционеры не отвечают по обязательствам общества и несут риск убытков, связанных с деятельностью общества, в пределах стоимости принадлежащих им принадлежат (кроме случаев, установленных законом).

Акционеры, не полностью оплатившие акции, в случаях, установленных уставом, отвечают по обязательствам общества в пределах неоплаченной части стоимости принадлежащих им акций.

Гарантии защиты имущественных прав акционеров устанавливаются законом.

3. Наименование акционерного общества должно содержать его наименование и указание на то, что общество является акционерным.

4. Особенности правового статуса акционерных обществ, созданных в процессе приватизации государственных предприятий, устанавливаются законом.

Порядок создания, деятельности и прекращения корпоративных инвестиционных фондов регулируется законодательством об институтах совместного инвестирования.

5. Акционерное общество, которое осуществляет публичное размещение акций, обязано ежегодно публиковать для всеобщего сведения годовой отчет, бухгалтерский баланс, сведения о прибылях и убытках, а также другую информацию, предусмотренную законом.

6. Акционерные общества по типу разделяются на публичные общества и частные общества. Особенности правового статуса публичных и частных акционерных обществ устанавливаются законом.

Стаття 152. Поняття акціонерного товариства

1. Акціонерним є товариство, статутний капітал якого поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості.

2. Акціонерне товариство самостійно відповідає за своїми зобов’язаннями усім своїм майном. Акціонери не відповідають за зобов’язаннями товариства і несуть ризик збитків, пов’язаних з діяльністю товариства, у межах вартості акцій, що їм належать.

Акціонери, які не повністю оплатили акції, у випадках, встановлених статутом, відповідають за зобов’язаннями товариства у межах неоплаченої частини вартості належних їм акцій.

Гарантії захисту майнових прав акціонерів встановлюються законом.

3. Найменування акціонерного товариства має містити його найменування і зазначення того, що товариство є акціонерним.

4. Особливості правового статусу акціонерних товариств, створених у процесі приватизації державних підприємств, встановлюються законом.

5. Акціонерне товариство, яке проводить відкриту підписку на акції, зобов’язане щорічно публікувати для загального відома річний звіт, бухгалтерський баланс, відомості про прибутки і збитки, а також іншу інформацію, передбачену законом.

Мего-Інфо — Юридична бібліотека №1

Юридична бібліотека України

Популярні розділи

Всього на сайті:

Дисертацій з права онлайн: 62

Підручників з права онлайн: 37

НПК кодексів України онлайн: 16

Коментарі кодексів

Веломагазин Украины №1

OBOD.com.ua

Доставка БЕСПЛАТНО. Со склада

Галузі права

  • strict warning: Non-static method Pagination::getInstance() should not be called statically in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 307.
  • strict warning: Only variables should be assigned by reference in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 307.
  • strict warning: Non-static method Pagination::getInstance() should not be called statically in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 410.
  • strict warning: Only variables should be assigned by reference in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 410.
  • strict warning: Non-static method Pagination::getInstance() should not be called statically in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 344.
  • strict warning: Only variables should be assigned by reference in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 344.

Стаття 152. Порушення державних стандартів, норм і правил у сфері благоустрою населених пунктів, правил благоустрою територій населених пунктів

Порушення державних стандартів, норм і правил у сфері благоустрою населених пунктів, правил благоустрою територій населених пунктів — тягнуть за собою накладення штрафу на громадян від двадцяти до вісімдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадив і на посадових осіб, громадян — суб’єктів підприємницької діяльності — від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

(Із змінами, внесеними згідно із Законом України від 07.02.97 р. № 55/97-ВР; у редакції Закону України від 21.01.2010 р. № 1825-УГ)

1 Об’єктом даного адміністративного проступку є суспільні відносини у сфері благоустрою (див. Закон України «Про благоустрій населених пунктів»).

2. Об’єктивна сторона правопорушення виражається у порушенні державних стандартів, норм і правил у сфері благоустрою населених пунктів, правил благоустрою територій населених пунктів (формальний склад).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» благоустрій населених пунктів — це комплекс робіт з інженерного захисту, розчищення, осушення та озеленення території, а також соціально-економічних, організаційно-правових та екологічних заходів з покрашення мікроклімату, санітарного очищення, зниження рівня шуму та інше, що здійснюються на території населеного пункту з метою її раціонального використання, належного утримання та охорони, створення умов щодо захисту і відновлення сприятливого для життєдіяльності людини довкілля.

Згідно положень статті і цього ж Закону, територія (в населеному пункті) — це сукупність земельних ділянок, які використовуються для розміщення об’єктів загального користування: парків, скверів, бульварів, вулиць, провулків, узвозів, проїздів, шляхів, площ, майданів, набережних, прибудинкових територій, пляжів, кладовищ, рекреаційних, оздоровчих, навчальних, спортивних, історико-культурних об’єктів, об’єктів промисловості, комунально-складських та інших об’єктів у межах населеного пункту.

Відповідно до ч. 2 статті 17 ЗУ «Про благоустрій населених пунктів» громадяни у сфері благоустрою населених пунктів зобов’язані: 1) утримувати в належному стані закріплені в установленому порядку за ними території; 2) дотримуватися правил благоустрою території населених пунктів; 3) не порушувати права і законні інтереси інших суб’єктів благоустрою населених пунктів; 4) відшкодовувати в установленому порядку збитки, завдані порушенням законодавства з питань благоустрою населених пунктів.

Згідно ч. 2 ст. 18 цього Закону, підприємства, установи та організації у сфері благоустрою населених пунктів зобов’язані:

1) утримувати в належному стані території, надані їм в установленому законом порядку;

2) утримувати в належному стані закріплені за ними на умовах договору з балансоутримувачем об’єкти благоустрою (їх частини);

  1. усувати на закріплених за ними об’єктах благоустрою (їх частинах) за власний рахунок та в установлені строки пошкодження інженерних мереж або наслідки аварій, що сталися з їх вини;

4) усувати на закріплених за ними об’єктах благоустрою (їх частинах) наслідки надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру в установленому порядку;

5) проводити згідно з планами, затвердженими органами державної влади, органами місцевого самоврядування, інвентаризацію та паспортизацію закріплених за ними об’єктів благоустрою (їх частин);

6) у процесі утримання об’єктів благоустрою (їх частин) дотримуватися відповідних технологій щодо їх експлуатації та ремонту, регулярно здійснювати заходи щодо запобігання передчасному зносу об’єктів, забезпечення умов функціонування та утримання їх у чистоті й належному стані;

7) відшкодовувати збитки та іншу шкоду, завдану ними внаслідок порушення законодавства з питань благоустрою та охорони навколишнього природного середовища в порядку та розмірах, установлених законодавством України.

При цьому, згідно ч. 1 статті 16 вказаного Закону, на об’єктах благоустрою категорично забороняється:

1) виконувати роботи без дозволу у разі, якщо обов’язковість його отримання передбачена законом;

2) самовільно влаштовувати городи, створювати, пошкоджувати або знищувати газони, самовільно висаджувати та знищувати дерева;

3) вивозити і звалювати в не відведених для цього місцях відходи, траву, гілки, деревину, листя, сніг;

4) складувати будівельні матеріали, конструкції, обладнання за межами будівельних майданчиків;

5) самовільно встановлювати об’єкти зовнішньої реклами, торговельні лотки, павільйони, кіоски тощо;

6) встановлювати технічні засоби регулювання дорожнього руху без погодження з відповідними органами Міністерства внутрішніх справ України;

7) влаштовувати стоянки суден, катерів, інших моторних плавучих засобів у межах територій пляжів;

8) випасати худобу, вигулювати та дресирувати тварин у не відведених для цього місцях;

9) здійснювати ремонт, обслуговування та миття транспортних засобів, машин, механізмів у не відведених для цього місцях (крім випадків проведення негайного ремонту при аварійній зупинці).

3. Суб’єкт адміністративного проступку — як громадяни, так і посадові особи.

4. Суб’єктивна сторона правопорушення визначається ставленням до наслідків і характеризується наявністю вини як у формі умислу, так й у формі необережності.

Ст 152 1 гражданский кодекс

1. Позов забезпечується:

1) накладенням арешту на майно або грошові кошти, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб;

2) забороною вчиняти певні дії;

3) встановленням обов’язку вчинити певні дії;

4) забороною іншим особам здійснювати платежі або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов’язання;

5) зупиненням продажу арештованого майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту;

6) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку;

7) передачею речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам.

2. У разі необхідності судом можуть бути застосовані інші види забезпечення позову. Суд може застосувати кілька видів забезпечення позову.

3. Види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.

4. Не допускається забезпечення позову шляхом накладення арешту на заробітну плату, пенсію та стипендію, допомогу по загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню, яка виплачується у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю (включаючи догляд за хворою дитиною), вагітністю та пологами, по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, на допомогу, яка виплачується касами взаємодопомоги, благодійними організаціями, а також на вихідну допомогу, допомогу по безробіттю. Ця вимога не поширюється на позови про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, про відшкодування збитків, завданих злочином.

5. Не може бути накладено арешт на предмети, що швидко псуються.

6. Не допускається забезпечення позову шляхом зупинення тимчасової адміністрації або ліквідації банку, заборони або встановлення обов’язку вчиняти певні дії тимчасовому адміністратору, ліквідатору банку або Національному банку України при здійсненні тимчасової адміністрації чи ліквідації банку.

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР
до статті 152 Цивільного процесуального кодексу України

1. Коментована стаття називається «Види забезпечення позову». Поряд із цим у наступних статтях ЦПК як синонім застосовується поняття «способи забезпечення позову» і «заходи забезпечення позову».

Вирішуючи питання щодо застосування певного виду забезпечення позову, суди повинні виходити з того, що наведений у ч. 1 ст. 152 ЦПК перелік видів такого забезпечення не є вичерпним, тому за наявності відповідного клопотання можуть бути застосовані й інші його види, але з урахуванням обмежень, установлених ч. 4 зазначеної статті. Недопустимо забезпечувати позов шляхом зупинення виконання судових рішень, що набрали законної сили.

Судам слід ураховувати, що у справах окремих категорій позови можна забезпечувати за допомогою спеціальних заходів, які регулюються нормами відповідних законів (наприклад, ст. 53 Закону України від 23.12.93 р. «Про авторське право і суміжні права»).

2. Передбачивши різні види забезпечення позову, закон не встановлює конкретно, який вид в яких судових справах застосовується. Це питання вирішується судом за заявою заявника (особи, яка бере участь у справі), враховуючи причини, у зв’язку з якими необхідно забезпечити позов, характер спірних правовідносин тощо.

3. Найбільш поширеним видом забезпечення позову є накладення арешту на майно або грошові кошти, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб.

Відповідно до Закону України від 21.04.99 р. «Про виконавче провадження» арешт майна полягає у проведенні його опису, оголошенні заборони розпоряджатися ним, а у разі потреби — в обмеженні права користування майном, здійсненні опечатування або вилученні його у боржника та переданні на зберігання іншим особам, про що зазначається в акті опису. Види, обсяги і строк обмеження встановлюються державним виконавцем у кожному конкретному випадку з урахуванням властивостей майна, його значення для власника чи володільця, необхідності використання та інших обставин. Арешт накладається також на кошти та інших цінності боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні в банках або інших фінансових установах (ст. 57).

У постанові N 9 від 22.12.2006 р. «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» Пленум ВС України відзначає, щона підставі цього пункту коментованої статті з метою забезпечити виконання судового рішення в майбутньому можна накласти арешт також на випущені у будь-якій формі акції, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб, оскільки такий арешт не зупиняє та не обмежує інші права учасників товариства, у тому числі право на участь в управлінні останнім, на одержання інформації про його діяльність і дивідендів.

Арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом:

— винесення постанови про арешт коштів та інших цінностей боржника, що знаходяться на рахунках і вкладах чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах;

— винесення постанови про арешт коштів, що перебувають у касі боржника або надходять до неї;

— винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження;

— проведення опису майна боржника і накладення на нього арешту.

Цими постановами може бути накладений арешт у розмірі суми стягнення з урахуванням виконавчого збору, витрат, пов’язаних з організацією та проведенням виконавчих дій та застосованих державним виконавцем штрафів, на все майно боржника або на окремі предмети. Копії постанови, якою накладено арешт на майно боржника та оголошено заборону на його відчуження, державний виконавець надсилає органам, що здійснюють реєстрацію майна або ведуть реєстр заборони на його відчуження.

Копії постанови державного виконавця про арешт коштів чи майна боржника надсилаються не пізніше наступного робочого дня після її винесення боржнику та банкам чи іншим фінансовим установам або органам, зазначеним у частині другій цієї статті. Постанова державного виконавця про арешт коштів чи майна боржника може бути оскаржена в десятиденний строк у порядку, встановленому Законом «Про виконавче провадження».

Порушення заборони державного виконавця розпоряджатися або користуватися майном, на яке накладено арешт, тягне за собою передбачену законом відповідальність зберігача майна.

Вилучення арештованого майна з передачею його для реалізації здійснюється у строк, встановлений державним виконавцем, але не раніше ніж через п’ять днів після накладення арешту. Продукти та інші речі, що швидко псуються, вилучаються і передаються для продажу негайно після накладення арешту.

Виявлені під час опису цінні папери, ювелірні та інші побутові вироби із золота, срібла, платини і металів платинової групи, дорогоцінного каміння і перлів, а також лом і окремі частини таких виробів, на які накладено арешт, підлягають обов’язковому вилученню і не пізніше наступного робочого дня передаються на зберігання установам Національного банку України, які зобов’язані прийняти їх на безоплатній основі. Арешт на цінні папери накладається в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до ст. 388 КК України розтрата, відчуження, приховування, підміна, пошкодження, знищення майна або інші незаконні дії з майном, на яке накладено арешт або яке описано, чи порушення обмеження права користуватися таким майном, здійснене особою, якій це майно ввірено, а також здійснення представником банківської або іншої фінансової установи банківських операцій з коштами (вкладами), на які накладено арешт, —

караються штрафом від двохсот до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

1) для забезпечення збереження майна боржника, що підлягає наступній передачі стягувачеві або реалізації;

2) для виконання рішення про конфіскацію майна боржника;

3) при виконанні ухвали суду про накладення арешту на майно, що належить відповідачу і знаходиться у нього чи в інших осіб.

Якщо арешт застосований до майна, яке знаходиться у інших осіб, то копія ухвали направляється особі, яка володіє майном відповідача.

4. Арешт коштів регулюється додатково главою 10 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 21.01.2004 р. N 22, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 29.03.2004 р. за N 377/8976.

Виконання банком арешту коштів, що зберігаються на рахунку клієнта, здійснюється за постановою державного виконавця про арешт коштів, прийнятою на підставі рішення суду про стягнення коштів або про накладення арешту, у порядку, установленому законом.

Якщо рішення суду про арешт коштів прийняте з метою забезпечення цивільного позову в межах кримінальної справи і надійшло до банку безпосередньо від суду або слідчого, а також в інших випадках надходження безпосередньо від суду рішення про накладення арешту, то банк приймає таке рішення до виконання без постанови державного виконавця.

Арешт на підставі документа про арешт коштів може бути накладений на всі кошти, що є на всіх рахунках клієнта банку, без зазначення конкретної суми або на суму, що конкретно визначена в цьому документі. Якщо в документі про арешт коштів не зазначений конкретний номер рахунку клієнта, на кошти якого накладений арешт, але обумовлено, що арешт накладено на кошти, що є на всіх рахунках, то для забезпечення суми, визначеної цим документом, арешт залежно від наявної суми накладається на кошти, що обліковуються на всіх рахунках клієнта, які відкриті в банку, або на кошти на одному/кількох рахунку.

Банк, у якому відкрито рахунок/рахунки (далі — рахунок) клієнта, уживає заходів щодо забезпечення виконання документа про арешт коштів після отримання документа про арешт коштів. Якщо документ про арешт коштів надійшов до банку після закінчення операційного дня, то на ньому ставиться штамп «Вечірня» і забезпечення виконання цього документа банк здійснює в межах залишків коштів на рахунку на початок наступного операційного дня.

Якщо документ про арешт коштів оформлено з порушенням законодавства України, то банк не пізніше наступного робочого дня повертає його органу, який надіслав цей документ, без виконання разом з листом про причину повернення (з обов’язковим посиланням на нормативний акт, який порушено).

Залежно від наявності/відсутності коштів на рахунку клієнта, на кошти якого накладено арешт, банк здійснює такі дії:

— якщо на рахунку є кошти в сумі, що визначена документом про арешт коштів, то банк арештовує їх на цьому рахунку та продовжує виконання операцій за рахунком клієнта. Документ про арешт коштів банк обліковує на відповідному позабалансовому рахунку;

— якщо на рахунку клієнта недостатньо визначеної документом про арешт коштів суми коштів, то банк арештовує на цьому рахунку наявну суму коштів, обліковує цей документ на відповідному позабалансовому рахунку і не пізніше ніж наступного робочого дня письмово повідомляє орган, який надіслав документ про арешт коштів, про недостатність коштів для його виконання;

— якщо на рахунку клієнта немає коштів для забезпечення виконання документа про арешт коштів, то банк обліковує його на відповідному позабалансовому рахунку і не пізніше ніж наступного робочого дня письмово повідомляє орган, який надіслав документ про арешт коштів, про відсутність коштів для його виконання.

Під час дії документа про арешт коштів банк протягом операційного дня відповідно до статті 59 Закону України «Про банки і банківську діяльність» зупиняє видаткові операції за рахунком клієнта та здійснює арешт усіх надходжень на рахунок клієнта до забезпечення суми коштів, що зазначена в документі про арешт коштів, або до отримання передбачених законодавством документів про звільнення коштів з-під арешту.

Якщо на кошти накладено арешт і на рахунку арештована сума коштів менша, ніж та, що зазначена в документі про арешт коштів, то банк не приймає до виконання платіжні доручення клієнта і повертає їх.

Кошти, що арештовані на рахунку клієнта, забороняється використовувати до надходження платіжної вимоги на примусове списання коштів за тим рішенням суду, для виконання якого накладався арешт, або до отримання передбачених законодавством документів про звільнення коштів з-під арешту.

Якщо до банку надійде платіжна вимога на примусове списання коштів за іншим виконавчим документом, ніж той, для забезпечення виконання якого накладено арешт, і на цьому рахунку немає інших (крім арештованих) коштів, то банк повертає таку платіжну вимогу без виконання.

До арешту суми в розмірі, який визначений документом про арешт коштів, банк продовжує арештовувати кошти, що надходять на рахунок клієнта, та виконує платіжні вимоги щодо списання коштів з урахуванням тієї суми, яку раніше частково списано на підставі платіжних вимог за тим виконавчим документом, для забезпечення якого було накладено арешт на кошти на рахунку клієнта.

Після списання за платіжною вимогою суми в розмірі, який визначений документом про арешт коштів, банк списує цей документ з відповідного позабалансового рахунку та, якщо немає на обліку за позабалансовим рахунком інших документів про арешт коштів, проводить операції за рахунком клієнта.

5. Заборона вчиняти певні дії застосовується, якщо потрібно обмежити право відповідача чи будь-якої іншої особи вчиняти певні фактичні чи юридичні дії, що стосуються предмета спору, наприклад укладати договір, проводити платежі, передавати майно. При цьому не допускається заборона дій, вчинення яких не утруднює виконання рішення в майбутньому. Зокрема, не допускається забезпечення позову шляхом заборони органам управління юридичних осіб приймати рішення, виконувати статутні функції, здійснювати господарську діяльність.

Законом не визначається коло осіб, яким можна заборонити вчиняти певні дії щодо предмета спору. Тому, за загальним правилом, заборонити вчиняти певні дії щодо предмета спору можна й тим, хто зобов’язаний вчинити ці дії за іншим судовим рішенням. На практиці мають місце випадки, коли в порядку забезпечення позову суд забороняє державним виконавцям або іншим особам (наприклад, відповідачам) вчиняти дії, спрямовані на виконання іншого судового рішення.

Так, наприклад, на виконання наказу господарського суду виконком міської ради зобов’язаний оформити позивачеві свідоцтво про право власності на нерухоме майно. Однак зацікавлена особа звертається до суду з позовом про право власності на це майно і суд в порядку забезпечення позову забороняє виконкому міської ради видавати свідоцтво про право власності на спірне майно або ще більше — забороняє вчиняти будь-які дії щодо цього спірного майна. Обидва судових рішення підлягають примусовому виконанню через державну виконавчу службу. Постає запитання: виконувати чи утриматися від виконання? Адже як би виконавець не вчинив, він порушить судове рішення.

Така правова ситуація є наслідком конфлікту судових рішень, тобто рішень судових органів, які суперечать або виключають одне одного. Це може використовуватися юристами для нейтралізації невигідних судових рішень, створення потрібної преюдиції, затягування та унеможливлення виконання рішення, уникнення кримінальної відповідальності за невиконання судового рішення.

На нашу думку, у разі виникнення такої ситуації державний виконавець повинен звертатися за роз’ясненням до суду або обох судів на підставі ст. 34 Закону України «Про виконавче провадження» і, керуючись п. 1 ч. 1 ст. 38 цього Закону, зупиняти провадження.

6. Якщо заборона вчинення дій обмежує активну поведінку, то встановлення обов’язку вчинити певні дії має на меті обмежити пасивну поведінку особи, щодо якої вживаються заходи забезпечення позову.

При цьому ухвалою про забезпечення позову суд не може вирішувати спір по суті. Так, якщо предметом позову є виселення відповідача зі спірного житлового приміщення, то суд не може виселити відповідача з цього приміщення в порядку забезпечення позову, адже це було б вирішенням спору по суті і у разі відмови у цьому позові породило б новий спір — про вселення.

7. Заборона іншим особам здійснювати платежі або передавати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов’язання стосується не відповідача, а осіб, які, як правило, не є учасниками спору. Неможливість виконання рішення суду в майбутньому може бути зумовлена тим, що відповідач розтратить або знищить одержане.

8. Зупинення продажу описаного майна, якщо подано позов про право власності на це майно або про виключення його з опису, є спеціальним способом забезпечення, який застосовується лише у справах за позовами про визнання права власності або про виключення майна з опису.

Особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права на майно і про звільнення майна з-під арешту (ст. 60 Закону «Про виконавче провадження»).

9. Ще один спеціальний засіб забезпечення позову — зупинення стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконавче провадження» серед виконавчих документів, які можуть бути оскаржені в судовому порядку є:

— виконавчі листи, що видаються судами, і накази господарських судів, у тому числі на підставі рішень третейського суду та рішень Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті і Морської арбітражної комісії при Торгово-промисловій палаті;

— ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних, кримінальних справах та справах про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом;

— виконавчі написи нотаріусів;

— посвідчення комісій по трудових спорах, що видаються на підставі відповідних рішень таких комісій;

— постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом;

— постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов’язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу;

— рішення інших органів державної влади, якщо їх виконання за законом покладено на державну виконавчу службу.

Відповідно до п. 4-2 постанови N 6 Пленуму Верховного Суду України від 27 серпня 1976 р. «Про судову практику в справах про виключення майна з опису», прийнявши заяву про виключення майна з опису, суддя має зупинити виконання рішення, по якому звернено стягнення на майно. Якщо виконавче провадження знаходиться в іншому суді, необхідно повідомити цей суд про пред’явлення позову для зупинення виконавчого провадження.

На наш погляд, суд зобов’язаний застосовувати спеціальні заходи забезпечення позову в усіх випадках, коли про це надійшла відповідна заява від позивача.

10. Новим способом забезпечення є передача речі, яка є предметом спору, на зберігання іншим особам. Цей спосіб може виявитися ефективним, коли особа, яка володіє спірною річчю, умисно затягує розгляд справи. Вигода для неї очевидна: до тих пір, поки рішення суду не набере сили, вона користується спірною річчю і її захищає презумпція правомірності володіння. Коли ж річ вилучать, то затягування втрачає сенс.

11. Коментована стаття передбачає, що судом можуть бути застосовані інші види забезпечення позову, надаючи право суду визначити, які саме. Суд може застосувати кілька видів забезпечення позову одночасно або послідовно. Разом з тим, виходячи з принципу змагальності та вимог до змісту заяви про забезпечення позову, а також враховуючи те, що у зв’язку із забезпеченням позову виникає право на відшкодування завданої цим шкоди, вважаємо, що саме заявник повинен обґрунтувати, які саме заходи забезпечення позову слід застосувати суду, а суд не має права застосовувати інші заходи.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження підлягає обов’язковому зупиненню у випадках зупинення судом стягнення на підставі виконавчого документа. Таким чином, зупинення стягнення на підставі виконавчого документа є спеціальним видом забезпечення позову.

12. У вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв’язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв’язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не є учасниками даного судового процесу.

Види забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Співмірність, зокрема, полягає в тому, щоб засіб забезпечення відповідав предмету позову за вартістю. Так, арештовуючи грошові кошти на рахунку, суд повинен обмежуватися сумою, що не перевищує ціну заявленого позову та судових витрат.

Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється господарським судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист якого просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачеві вчиняти певні дії.

13. Застосування деяких видів забезпечення позову обмежується законом. Так, не допускається забезпечення позову шляхом:

а) накладення арешту на заробітну плату, соціальні виплати, допомогу, яка виплачується касами взаємодопомоги, благодійними організаціями;

б) накладення арешту на предмети, що швидко псуються;

в) зупинення тимчасової адміністрації або ліквідації банку, заборони або встановлення обов’язку вчиняти певні дії тимчасовому адміністратору, ліквідатору банку або Національному банку України при здійсненні тимчасової адміністрації чи ліквідації банку (додатково див. Закон України від 07.12.2000 р. «Про банки та банківську діяльність», Розділ V).

При розгляді справ, предметом яких є оскаржене рішення загальних зборів господарського товариства, судам необхідно враховувати, що заборона проводити такі збори порушує право на участь у них та управлінні товариством тих його учасників, котрі не оскаржили це рішення, і суперечить змісту заходів забезпечення та меті їх застосування, яка полягає в захисті інтересів учасника процесу, а не в позбавленні (порушенні) прав інших осіб.

Суд не повинен вживати таких заходів забезпечення позову, які пов’язані із втручанням у внутрішню діяльність господарських товариств (наприклад, забороняти скликати загальні збори товариства, складати список акціонерів, що мають право на участь у них, надавати реєстр акціонерів та приміщення для проведення зборів, підбивати підсумки голосування з питань порядку денного тощо).

У справах про захист трудових чи корпоративних прав не допускається забезпечення позову шляхом зупинення дії рішення про звільнення позивача з роботи та зобов’язання відповідача й інших осіб не чинити перешкод позивачеві у виконанні ним своїх попередніх трудових обов’язків, оскільки таким чином фактично ухвалюється рішення без розгляду справи по суті.