Постановление ст 137

Рубрики Вопрос юристу

Статья 137. Нарушение неприкосновенности частной жизни

1. Незаконное собирание или распространение сведений о частной жизни лица, составляющих его личную или семейную тайну, без его согласия либо распространение этих сведений в публичном выступлении, публично демонстрирующемся произведении или средствах массовой информации —

наказываются штрафом в размере до двухсот тысяч рублей или в размере заработной платы или иного дохода осужденного за период до восемнадцати месяцев, либо обязательными работами на срок до трехсот шестидесяти часов, либо исправительными работами на срок до одного года, либо принудительными работами на срок до двух лет с лишением права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью на срок до трех лет или без такового, либо арестом на срок до четырех месяцев, либо лишением свободы на срок до двух лет с лишением права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью на срок до трех лет.

2. Те же деяния, совершенные лицом с использованием своего служебного положения, —

наказываются штрафом в размере от ста тысяч до трехсот тысяч рублей или в размере заработной платы или иного дохода осужденного за период от одного года до двух лет, либо лишением права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью на срок от двух до пяти лет, либо принудительными работами на срок до четырех лет с лишением права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью на срок до пяти лет или без такового, либо арестом на срок до шести месяцев, либо лишением свободы на срок до четырех лет с лишением права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью на срок до пяти лет.

3. Незаконное распространение в публичном выступлении, публично демонстрирующемся произведении, средствах массовой информации или информационно-телекоммуникационных сетях информации, указывающей на личность несовершеннолетнего потерпевшего, не достигшего шестнадцатилетнего возраста, по уголовному делу, либо информации, содержащей описание полученных им в связи с преступлением физических или нравственных страданий, повлекшее причинение вреда здоровью несовершеннолетнего, или психическое расстройство несовершеннолетнего, или иные тяжкие последствия, —

наказывается штрафом в размере от ста пятидесяти тысяч до трехсот пятидесяти тысяч рублей или в размере заработной платы или иного дохода осужденного за период от восемнадцати месяцев до трех лет, либо лишением права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью на срок от трех до пяти лет, либо принудительными работами на срок до пяти лет с лишением права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью на срок до шести лет или без такового, либо арестом на срок до шести месяцев, либо лишением свободы на срок до пяти лет с лишением права занимать определенные должности или заниматься определенной деятельностью на срок до шести лет.

Комментарий к Ст. 137 УК РФ

В понятие «частная жизнь» включается та область жизнедеятельности человека, которая относится к отдельному лицу, касается только его и не подлежит контролю со стороны общества и государства, если она носит непротивоправный характер .
———————————
См.: Определение КС РФ от 09.06.2005 N 248-О «Об отказе в принятии к рассмотрению жалобы граждан Захаркина Валерия Алексеевича и Захаркиной Ирины Николаевны на нарушение их конституционных прав пунктом «б» части третьей статьи 125 и частью третьей статьи 127 Уголовно-исполнительного кодекса Российской Федерации».

К сведениям, составляющим личную или семейную тайну, относятся не подлежащие оглашению данные, по мнению лица, которого эти сведения касаются. В то же время не могут составлять тайну сведения, ранее уже опубликованные тем или иным способом.

2. Объективная сторона преступления характеризуется активной формой поведения и выражается в выполнении одного из следующих альтернативных действий: 1) незаконного собирания сведений о частной жизни лица, составляющих его личную или семейную тайну, без его согласия; 2) незаконного распространения таких сведений без согласия лица; 3) распространение этих сведений в публичном выступлении, публично демонстрирующемся произведении или средствах массовой информации, что характеризует не только само деяние, но и способ его совершения.

3. Как собирание сведений может рассматриваться любой способ их получения — подслушивание, опрос осведомленных лиц, фотографирование, аудио-, видеозапись информации, ознакомление с документами и материалами, их похищение, копирование и др. Способ собирания сведений для квалификации рассматриваемого деяния как преступления значения не имеет. Главное, что эти сведения собираются незаконно, без согласия потерпевшего. Собирание сведений, сопряженное с проникновением в жилище, подключением к телефонной линии, образует совокупность составов преступления и должно квалифицироваться по совокупности преступлений (со ст. ст. 138 или 139 УК). Незаконность собирания сведений означает осуществление этих действий не на основаниях или с нарушением процедуры, установленной законом, не должным субъектом и т.д.

4. Под распространением сведений можно рассматривать любое незаконное или без согласия лица их доведение до сведения хотя бы одного лица. Способ распространения сведений не влияет на квалификацию деяния.

Распространение сведений в публичном выступлении означает доведение их до сведения иных лиц в выступлении, рассчитанном на неопределенно большую аудиторию, например, в выступлении перед избирателями, работающими на конкретном предприятии, на митинге, лекции и т.п.

Распространение сведений в публично демонстрирующемся произведении имеет место в тех случаях, когда указанные выше сведения включаются в содержание произведения и это произведение различными способами доводится до сведения иных лиц (в кинофильме, романе, произведении живописи и т.п.).

Под средством массовой информации понимается периодическое печатное издание, радио-, теле-, видеопрограмма, кинохроникальная программа, иная форма периодического распространения массовой информации.

В тех случаях, когда ответственность за распространение отдельных сведений установлена и иными статьями УК (например, разглашение тайны усыновления — ст. 155 УК), деяние следует квалифицировать по специальной норме в соответствии с ч. 3 ст. 17 УК. Если же сведения о частной жизни являются частью иных сведений, также охраняемых уголовным законом, например данные предварительного следствия, то разглашение таких сведений следует квалифицировать по совокупности преступлений по комментируемой статье и ст. 310 УК.

Собирание и распространение информации, основанное на положениях закона, например УПК, о полиции, об оперативно-розыскной деятельности, о средствах массовой информации и т.п., не образует рассматриваемого состава преступления.

5. Состав преступления формальный. Деяние окончено с момента выполнения противоправных действий по собиранию или распространению информации о частной жизни человека.

6. Субъективная сторона преступления характеризуется виной в виде прямого умысла. Мотив и цель не влияют на квалификацию преступления.

7. Субъектом преступления является вменяемое физическое лицо, достигшее 16-летнего возраста.

8. Квалифицирующим признаком рассматриваемого состава преступления является его совершение лицом с использованием своего служебного положения.

Поэтому для наличия квалифицированного состава преступления (ч. 2 комментируемой статьи) необходим специальный субъект. Им является любое лицо, незаконно собирающее или распространяющее сведения о частной жизни лица с использованием своего служебного положения.

Действия должностных лиц могут быть при наличии к тому оснований квалифицированы по совокупности с составом должностного преступления.

При решении вопросов о наличии рассматриваемого состава преступления следует исходить из необходимости обеспечения равновесия между правом граждан на защиту чести, достоинства, а также деловой репутации, с одной стороны, и иными гарантированными Конституцией правами и свободами — свободой мысли, слова, массовой информации, правом свободно искать, получать, передавать, производить и распространять информацию любым законным способом, правом на неприкосновенность частной жизни, личную и семейную тайну, правом на обращение в государственные органы и органы местного самоуправления (ст. ст. 23, 29, 33 Конституции), с другой (см. Постановление Пленума ВС РФ от 24.02.2005 N 3).

Гражданский процессуальный кодекс Украины (ГПК Украины)

Стаття 137. Витребування доказів

1. У випадках, коли щодо отримання доказів у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є складнощі, суд за їх клопотанням зобов’язаний витребувати такі докази. Клопотання про витребування доказів має бути подано до або під час попереднього судового засідання, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться, — до початку розгляду справи по суті із долученням відомостей про неможливість отримання таких доказів особисто стороною або іншою особою, яка бере участь у справі.

2. У заяві про витребування доказів має бути зазначено, який доказ вимагається, підстави, за яких особа вважає, що доказ знаходиться в іншої особи, обставини, які може підтвердити цей доказ.

3. Докази, які вимагає суд, направляються до суду безпосередньо. Суд може також уповноважити заінтересовану особу, яка бере участь у справі, одержати доказ для представлення його суду.

4. Особи, які не мають можливості подати доказ, який вимагає суд, взагалі або у встановлені судом строки, зобов’язані повідомити про це суд із зазначенням причин протягом п’яти днів з дня отримання ухвали.

5. За неповідомлення суду про неможливість подати докази, а також за неподання доказів, у тому числі і з причин, визнаних судом неповажними, винні особи несуть відповідальність, встановлену законом.

6. Притягнення винних осіб до відповідальності не звільняє їх від обов’язку подати суду докази.

7. За клопотанням сторони суд інформує в судовому засіданні про виконання його вимог щодо витребування доказів.

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР
до статті 137 Цивільного процесуального кодексу України

1. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, самостійно збирають та подають докази до суду. Однак виникають ситуації, коли подання того чи іншого доказу для осіб, які беруть участь у справі, становить певні складнощі. Мова йде про обставини, що перебувають поза межами контролю та правомірного впливу суб’єктів доказування і об’єктивно не залежать від їх волі та можливостей.

В таких ситуаціях єдиним можливим правомірним способом одержання необхідних доказів є звернення з клопотанням про витребування потрібних стороні доказів до суду. Суд є носієм владних повноважень і його запити носять загальнообов’язковий характер для всіх підприємств, установ та організацій, юридичних та фізичних осіб.

2. Витребування доказів за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, є обов’язком суду. Проте з власної ініціативи суд витребовувати докази не має права.

Задоволення клопотання про витребування судом доказів є можливим за умови, якщо особа, яка його заявляє, доведе:

а) складнощі їх отримання, тобто об’єктивну неможливість одержання та подання доказового матеріалу до суду особисто через обставини, які перешкоджають такому поданню. Ці складнощі можуть мати юридичний або фактичний характер. Складнощі юридичного характеру полягають в тому, що на заваді одержанню та поданню доказу є норма закону забороняючого характеру, яка обмежує доступ особи до потрібної доказової інформації. Наприклад, за законом не допускається розголошення відомостей про доходи фізичних осіб; про судимість; інформації, що становить зміст нотаріальної таємниці або таємниці слідства. Наявність цих «складнощів» доказувати суду не потрібно, оскільки вони є очевидними в силу закону.

Фактичні складнощі в одержанні доказів мають місце, коли, незважаючи на вжиті особою заходи, потрібний їй доказ одержати не вдалося. Наприклад, відсутність відповіді на інформаційний запит особи або запит адвоката; необґрунтована відмова надати докази; створення перешкод в одержанні доказів.

Заявляючи клопотання про витребування доказів, особа повинна покликатися на причини, з яких вона сама не може одержати цей доказ. До клопотання слід обов’язково долучати відомості (письмові докази), що свідчать про неможливість отримання таких доказів особисто стороною або іншою особою, яка бере участь у справі. Таким чином, саме лише клопотання не може бути визнане достатньою підставою для витребування доказів судом;

б) підстави, за яких заявник вважає, що докази знаходяться в іншої особи. Заявник повинен обґрунтувати свою впевненість у тому, що потрібні докази дійсно знаходяться у вказаної особи, покликаючись на фактичні обставини, які це підтверджують, або аргументи логічного характеру. Якщо заявник не впевнений, в кого саме із відомих йому осіб знаходяться потрібні йому докази, він може клопотати про витребування доказів одночасно у кількох осіб;

в) належність доказів та допустимість засобів доказування. Заявник повинен обґрунтувати, які саме обставини витребовуваними доказами можуть бути підтверджені, а також їх значення для правильного розгляду та вирішення справи (див. додатково коментар до ст. 131 ЦПК).

3. Про витребування доказів суд постановляє ухвалу, яка оформляється як окремий документ. Такого висновку можна дійти з огляду на ч. 4 коментованої статті, в якій зазначено, що «особи, які не мають можливості подати доказ, який вимагає суд, взагалі або у встановлені судом строки, зобов’язані повідомити про це суд із зазначенням причин протягом п’яти днів з дня отримання ухвали».

Витребування доказів здійснюється шляхом надсилання відповідної ухвали особі, на яку вказує заявник. Ухвала може бути видана на руки зацікавленій особі для вручення адресату.

Докази, які вимагає суд, направляються до суду безпосередньо. Суд може також уповноважити заінтересовану особу, яка бере участь у справі, одержати доказ для представлення його суду. Про це доцільно зазначати безпосередньо в тексті ухвали. Уповноважити заявника можна лише на його прохання.

4. Докази можуть бути витребувані від будь-якої особи незалежно від того, чи беруть вони участь у справі, а також від кількох осіб одночасно.

Особи, які не мають можливості подати доказ, який вимагає суд, взагалі або у встановлені судом строки, зобов’язані повідомити про це суд із зазначенням причин протягом п’яти днів з дня отримання ухвали. Таке повідомлення повинно бути письмовим. Причини неможливості подання доказу, який вимагає суд, повинні бути поважними.

У разі неподання витребовуваних доказів без поважних причин посадова особа може бути притягнута до відповідальності за умисне невиконання судового рішення. Відповідно до ст. 382 КК України умисне невиконання службовою особою вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню карається штрафом від п’ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Фізичні особи можуть бути притягнуті до адміністративної відповідальності за прояв неповаги до суду за ст. 185 3 КпАП України.

Суд може відреагувати на невиконання ухвали суду про витребування доказів окремою ухвалою.

Притягнення винних осіб до відповідальності не звільняє їх від обов’язку подати суду докази. В такому випадку суд може витребовувати докази повторно.

5. За клопотанням сторони суд інформує в судовому засіданні про виконання його вимог щодо витребування доказів. Суд, зокрема, зазначає, коли відправлена ухвала про витребування доказів, які докази на її виконання надійшли, а якщо не надійшли, то з яких причин.

6. Якщо необхідність у доказах, які витребовував суд, відпала, суд може розглядати справу, не чекаючи надходження витребовуваних доказів. Щодо цього суд постановляє ухвалу.

7. Задоволення заяви про витребування доказів призводить до відкладення розгляду справи. Тому суду доцільно вирішувати питання про витребування усіх потрібних сторонам доказів в попередньому судовому засіданні. Заяви про витребування доказів, які надійшли до суду після попереднього судового засідання, слід задовольняти лише тоді, коли вони не могли бути подані в попередньому судовому засіданні.

Постановление ст 137

Конституционный Суд Российской Федерации в составе Председателя В.А.Туманова, судей Э.М.Аметистова, М.В.Баглая, Н.Т.Ведерникова, Н.В.Витрука, Г.А.Гаджиева, Ю.М.Данилова, А.Л.Кононова, Т.Г.Морщаковой, Ю.Д.Рудкина, Н.В.Селезнева, В.Г.Стрекозова, О.И.Тиунова, О.С.Хохряковой, Б.С.Эбзеева, В.Г.Ярославцева,

с участием В.Б.Исакова — представителя Государственной Думы Федерального Собрания, направившей запрос в Конституционный Суд Российской Федерации,

руководствуясь статьей 125 (часть 5) Конституции Российской Федерации, пунктом 4 части первой, частями второй и третьей статьи 3, пунктом 2 части второй статьи 21, статьями 36 и 105 Федерального конституционного закона «О Конституционном Суде Российской Федерации»,

рассмотрел в открытом пленарном заседании дело о толковании части 2 статьи 137 Конституции Российской Федерации.

Поводом к рассмотрению дела явился запрос Государственной Думы Федерального Собрания о толковании части 2 статьи 137 Конституции Российской Федерации.

Основанием к рассмотрению дела явилась обнаружившаяся неопределенность в понимании части 2 статьи 137 Конституции Российской Федерации, в связи с чем Государственная Дума ходатайствует о толковании этой конституционной нормы относительно того, какой орган и каким правовым актом уполномочен решить вопрос о включении в статью 65 Конституции Российской Федерации нового наименования субъекта Российской Федерации.

Заслушав выступление судьи-докладчика А.Л.Кононова, объяснения представителя Государственной Думы, изучив представленные материалы, Конституционный Суд Российской Федерации установил:

1. Государственная Дума Федерального Собрания в своем запросе исходит из того, что Конституция Российской Федерации не определяет, кто и каким образом осуществляет включение нового наименования субъекта Российской Федерации в статью 65 Конституции Российской Федерации. Представитель заявителя полагает, что указанное изменение может вноситься актом Президента Российской Федерации; в случае же возникновения разногласий по этому вопросу Президент Российской Федерации вправе использовать свои полномочия в соответствии со статьей 85 Конституции Российской Федерации.

2. Статьи 71 и 72 Конституции Российской Федерации не относят вопрос об изменении наименования республики, края, области, города федерального значения, автономной области, автономного округа ни к ведению Российской Федерации, ни к совместному ведению Российской Федерации и ее субъектов. Следовательно, в силу статьи 73 Конституции Российской Федерации решение вопроса об изменении своего наименования относится к исключительному ведению субъектов Российской Федерации. Такое решение, принятое в порядке, установленном законодательством субъекта Российской Федерации, является правовым основанием для внесения нового наименования в статью 65 Конституции Российской Федерации.

3. Статья 137 Конституции Российской Федерации предусматривает особые случаи внесения изменений в статью 65 Конституции Российской Федерации. Из сопоставления частей 1 и 2 статьи 137 и части 5 статьи 66 Конституции Российской Федерации следует, что только такие изменения статьи 65, которые связаны с принятием в Российскую Федерацию и образованием в ее составе нового субъекта, с изменением конституционно-правового статуса субъекта Российской Федерации, вносятся на основании федерального конституционного закона. Для включения в Конституцию Российской Федерации лишь нового наименования субъекта Российской Федерации принятие федерального конституционного закона не требуется.

Не является необходимой в данном случае и процедура, предусмотренная статьей 136 Конституции Российской Федерации, которая в соответствии с толкованием, данным в постановлении Конституционного Суда Российской Федерации от 31 октября 1995 года, завершается принятием специального правового акта о конституционной поправке, имеющего особый статус и отличающегося как от федерального закона, так и от федерального конституционного закона.

4. Анализ норм главы 9 Конституции Российской Федерации, регулирующих процедуру пересмотра Конституции и внесения конституционных поправок, показывает, что предусмотренный частью 2 статьи 137 упрощенный порядок включения в статью 65 нового наименования субъекта Российской Федерации допустим только в тех случаях, если переименование не связано с возможными отступлениями от смысла иных конституционных норм и потому не требует применения процедур, перечисленных в статьях 135, 136 и 137 (часть 1) Конституции Российской Федерации.

Новое наименование субъекта Российской Федерации, по смыслу части 2 статьи 137 Конституции Российской Федерации подлежащее включению в статью 65 Конституции Российской Федерации в упрощенном порядке, не может затрагивать основы конституционного строя, права и свободы человека и гражданина, интересы других субъектов Российской Федерации, Российской Федерации в целом и интересы других государств, а также предполагать изменение состава Российской Федерации или конституционно-правового статуса ее субъекта. В частности, оно не должно содержать указания на иную форму правления, чем предусмотренная Конституцией Российской Федерации, затрагивать ее государственную целостность, подразумевать или инициировать какие-либо территориальные претензии, противоречить светскому характеру государства и принципу отделения церкви от государства, ущемлять свободу совести, включать противоречащие Конституции Российской Федерации идеологические и иные общественно-политические оценки, игнорировать исторические или этнические традиции.

5. Президент Российской Федерации на основании статьи 80 (части 1 и 2) Конституции Российской Федерации является главой государства и гарантом Конституции Российской Федерации. Из этого вытекает и его обязанность обеспечивать включение в конституционный текст поправок и изменений посредством официального опубликования актов, принятых в порядке статей 136 и 137 Конституции Российской Федерации.

Президент Российской Федерации не обладает правом отклонения принятых поправок и изменений — он обязан обнародовать (промульгировать) их, как и в случаях, предусмотренных статьями 107 (часть 3) и 108 (часть 2) Конституции Российской Федерации, возлагающими на него полномочие совершать определенные действия по подготовке принятых актов к опубликованию.

При возникновении споров между органами государственной власти Российской Федерации и ее субъектами либо между субъектами Российской Федерации по поводу внесения нового наименования в статью 65 Конституции Российской Федерации Президент Российской Федерации может использовать согласительные процедуры и другие полномочия, предусмотренные статьей 85 (часть 1) Конституции Российской Федерации.

Таким образом, новое наименование субъекта Российской Федерации включается в статью 65 Конституции Российской Федерации указом Президента Российской Федерации о приведении наименования субъекта Российской Федерации в тексте Конституции Российской Федерации в соответствие с решением субъекта Российской Федерации. Это не противоречит содержанию и смыслу Конституции Российской Федерации и не исключает возможности дополнительного урегулирования порядка применения части 2 статьи 137 Конституции Российской Федерации федеральным законом.

На основании изложенного и руководствуясь статьями 72, 74 и 75 Федерального конституционного закона «О Конституционном Суде Российской Федерации», Конституционный Суд Российской Федерации постановил:

1. Изменения наименования республики, края, области, города федерального значения, автономной области, автономного округа в соответствии с частью 2 статьи 137 Конституции Российской Федерации включаются в текст статьи 65 Конституции Российской Федерации указом Президента Российской Федерации на основании решения субъекта Российской Федерации, принятого в установленном им порядке. В спорных случаях Президент Российской Федерации использует полномочия, предусмотренные статьей 85 (часть 1) Конституции Российской Федерации.

Не является изменением наименования субъекта Российской Федерации в смысле части 2 статьи 137 Конституции Российской Федерации и, следовательно, не может быть произведено в указанном порядке такое переименование, которое затрагивает основы конституционного строя, права и свободы человека и гражданина, интересы других субъектов Российской Федерации, Российской Федерации в целом либо интересы других государств, а также предполагающее изменение состава Российской Федерации или конституционно-правового статуса ее субъекта.

2. Согласно статье 106 Федерального конституционного закона «О Конституционном Суде Российской Федерации» данное Конституционным Судом Российской Федерации толкование является официальным и обязательным для всех представительных, исполнительных и судебных органов государственной власти, органов местного самоуправления, предприятий, учреждений, организаций, должностных лиц, граждан и их объединений.

3. Согласно частям первой и второй статьи 79 Федерального конституционного закона «О Конституционном Суде Российской Федерации» настоящее Постановление является окончательным, не подлежит обжалованию, вступает в силу немедленно после его провозглашения и действует непосредственно.

4. Согласно статье 78 Федерального конституционного закона «О Конституционном Суде Российской Федерации» настоящее Постановление подлежит незамедлительному опубликованию в «Собрании законодательства Российской Федерации», «Российской газете», иных официальных изданиях органов государственной власти Российской Федерации. Постановление должно быть также опубликовано в «Вестнике Конституционного Суда Российской Федерации».

О внесении изменений в постановление Кабинета Министров Украины от 31 марта 2015 г. N 200

КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ

від 28 лютого 2018 р. N 137

Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 31 березня 2015 р. N 200

Кабінет Міністрів України постановляє:

ЗАТВЕРДЖЕНО
постановою Кабінету Міністрів України
від 28 лютого 2018 р. N 137

ЗМІНИ,
що вносяться до постанови Кабінету Міністрів України від 31 березня 2015 р. N 200

1. У назві та постановляючій частині постанови слова «постраждалих учасників антитерористичної операції» замінити словами «постраждалих учасників Революції Гідності та учасників антитерористичної операції».

2. У Порядку використання коштів, передбачених у державному бюджеті на забезпечення постраждалих учасників антитерористичної операції санаторно-курортним лікуванням, затвердженому зазначеною постановою:

1) у назві Порядку слова «постраждалих учасників антитерористичної операції» замінити словами «постраждалих учасників Революції Гідності та учасників антитерористичної операції»;

2) пункти 1 і 2 викласти в такій редакції:

«1. Цим Порядком визначається механізм використання коштів, передбачених у державному бюджеті за програмою «Заходи із психологічної реабілітації, соціальної та професійної адаптації, забезпечення санаторно-курортним лікуванням із застосуванням сучасних технологій постраждалих учасників Революції Гідності та учасників антитерористичної операції» (далі — бюджетні кошти) на забезпечення санаторно-курортним лікуванням у закладах, розміщених на території України, осіб, яким надано статус:

Дія цього Порядку не поширюється на осіб, які мають право на забезпечення санаторно-курортними путівками відповідно до Порядку забезпечення санаторно-курортними путівками деяких категорій громадян структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних, районних у мм. Києві та Севастополі держадміністрацій, виконавчими органами міських рад, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 2006 р. N 187 (Офіційний вісник України, 2006 р., N 8, ст. 444; 2013 р., N 96, ст. 3552), та Порядку забезпечення санаторно-курортними путівками до санаторно-курортних закладів військовослужбовців, ветеранів війни, ветеранів військової служби, органів внутрішніх справ та деяких інших категорій осіб і членів їх сімей, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 2011 р. N 446 (Офіційний вісник України, 2011 р., N 32, ст. 1346).

2. Структурні підрозділи з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчі органи міських, районних у містах у разі утворення (крім м. Києва) рад (далі — органи соціального захисту населення) забезпечують осіб, зазначених у пункті 1 цього Порядку, безоплатними путівками до санаторно-курортних закладів відповідно до цього Порядку згідно з медичними рекомендаціями в порядку черговості:

1) учасників бойових дій — не частіше ніж один раз на рік строком на 18 — 21 день;

2) осіб з інвалідністю внаслідок війни — позачергово щороку строком на 18 — 21 день;

3) осіб з інвалідністю внаслідок війни із захворюваннями нервової системи (з наслідками травм і захворюваннями хребта та спинного мозку) — відповідно до медичних рекомендацій, з них:

I та II груп — до санаторіїв (відділень) спінального профілю з лікуванням строком на 35 днів;

III групи — до санаторіїв неврологічного профілю з лікуванням строком на 18 — 21 день;

4) постраждалих учасників Революції Гідності — не частіше ніж один раз на рік строком на 18 — 21 день;

5) учасників війни — не частіше ніж один раз на два роки строком на 18 — 21 день.

Зазначені категорії осіб мають право вільного вибору санаторно-курортного закладу відповідного профілю лікування, путівки до якого оплачуються за рахунок коштів державного бюджету.»;

3) абзац перший пункту 5 викласти в такій редакції:

«5. Для взяття на облік особа, зазначена у пункті 1 цього Порядку, чи її законний представник подають заяву, медичну довідку лікувальної установи за формою N 070/о , копію відповідного посвідчення, а учасники бойових дій, особи з інвалідністю внаслідок війни та учасники війни — також копію військового квитка (за наявності) та копію документа, що підтверджує безпосередню участь (забезпечення проведення) особи в антитерористичній операції.»;

4) пункт 6 викласти в такій редакції:

«6. Реєстрація заяв та облік осіб, зазначених у пункті 1 цього Порядку, проводиться окремо за кожною категорією за формами, затвердженими Мінсоцполітики, а також окремо від інших категорій осіб незалежно від профілю захворювання, за яким особи направляються на санаторно-курортне лікування (крім осіб з інвалідністю із захворюваннями нервової системи з наслідками травм і захворюваннями хребта та спинного мозку), в порядку черговості подання заяв.»;

5) пункт 7 доповнити абзацами такого змісту:

«За особою, яка перебуває на обліку, але не отримала безоплатну путівку в поточному році, зберігається право на забезпечення путівкою на наступний рік за умови поновлення медичної довідки лікувальної установи за формою N 070/о , якщо строк дії попередньої довідки закінчився.

Особи, які були письмово повідомлені про умову поновлення такої довідки, але протягом шести місяців з дня закінчення її строку дії не виконали цієї умови, знімаються з обліку.»;

в абзаці першому:

у першому реченні слово «інвалідів» замінити словами «осіб з інвалідністю»;

у другому реченні слова і цифру «інвалід I групи здатний» замінити словами і цифрою «особа з інвалідністю I групи здатна»;

в абзаці другому слова «Інваліда» та «інваліди» замінити відповідно словами «Особу з інвалідністю» та «особи з інвалідністю»;

у першому реченні слово «інвалідів» замінити словами «осіб з інвалідністю»;

доповнити пункт абзацом такого змісту:

«Особам з інвалідністю внаслідок війни, які отримали санаторно-курортні путівки відповідно до цього Порядку, виплачується компенсація вартості проїзду до санаторно-курортного закладу та назад транспортом загального користування (залізничним та автомобільним) згідно з поданими проїзними квитками. У разі проїзду залізничним транспортом відшкодовується вартість квитка у плацкартному вагоні.»;

8) пункт 12 викласти в такій редакції:

«12. Грошова компенсація замість санаторно-курортної путівки особам з інвалідністю внаслідок війни та компенсація вартості самостійного санаторно-курортного лікування учасникам бойових дій та учасникам війни виплачується в порядку та розмірах, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 червня 2004 р. N 785 (Офіційний вісник України, 2004 р., N 24, ст. 1598).»;

9) пункт 14 викласти в такій редакції:

«14. Інформація про потребу в путівках подається органами соціального захисту населення до структурних підрозділів з питань соціального захисту населення обласних і Київської міської держадміністрацій (далі — структурні підрозділи з питань соціального захисту населення) щороку не пізніше ніж 1 червня та 15 листопада.»;

10) в абзаці п’ятому пункту 17 1 слово «процедур» замінити словом «послуг»;

11) пункт 17 2 доповнити абзацом такого змісту:

«Про відмову від санаторно-курортного лікування особа повинна повідомити санаторно-курортному закладу та органу соціального захисту населення не менше ніж за 10 днів до дати заїзду.»;

12) пункт 17 4 доповнити абзацом такого змісту:

«Оформлення акта наданих послуг може здійснюватися в електронній формі з використанням електронного цифрового підпису у разі його наявності в кожної із сторін.»;

в абзацах третьому і четвертому слово «інвалідів» замінити словами «осіб з інвалідністю»;

доповнити пункт абзацами такого змісту:

«компенсацію вартості проїзду особам з інвалідністю внаслідок війни до санаторно-курортного закладу та назад;

виплату грошової компенсації замість путівки на санаторно-курортне лікування особам з інвалідністю внаслідок війни.»;

14) у пункті 21 слова і цифру «щокварталу до 5 числа наступного місяця» замінити словами і цифрою «щомісяця до 5 числа».

Кримінально-виконавчий кодекс України
Стаття 137. Порядок стягнення матеріальних збитків, заподіяних засудженими до позбавлення волі

1. Матеріальні збитки, заподіяні державі засудженими під час відбування покарання, стягуються з їхнього заробітку за постановою начальника колонії.

2. До винесення постанови має бути встановлений розмір збитків, обставини, за яких їх було завдано, і ступінь вини засудженого в заподіянні збитків. У процесі перевірки у нього береться письмове пояснення.

3. Постанова начальника колонії про стягнення збитків оголошується засудженому під розписку.

4. Засуджений може оскаржити постанову начальника колонії вищій посадовій особі. Подача скарги не зупиняє виконання постанови про стягнення збитків.

5. Вища посадова особа може скасувати постанову про стягнення збитків або зменшити розмір суми, що підлягає стягненню.

6. Неправильно відраховані суми за заподіяні матеріальні збитки підлягають поверненню засудженому і зараховуються на його особовий рахунок.

7. Після звільнення засудженого від покарання збитки, не відшкодовані ним під час відбування покарання, можуть бути стягнені за рішенням суду у встановленому законом порядку.